CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 28
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 28
???????
???? ??????
Павло Зібров: «Спочатку жінки, а потім - все інше»
CITY SOCIETY
Стяг над альпами
CITY SOCIETY
З салом гуляє Луцьк
Біс у ребро
CITY SOCIETY
За давнім «рецептом щастя»
CITY STUDY
Навчання з фантазією
Не бійтеся стукати у зачинені двері
ГРА за сценарієм пастушок
CITY HISTORY
«ALOKA» з Іпатіївського літопису
CITY FAMILY
Мюнхен: ОКТОБЕР фест
CITY ART
Козирна енергетика Янки
Скарби Ірини Свйонтек
Хулігани - гади, чи митці-революціонери?
CITY LIBRARY
Літописець плюсів життя
???? ??? CITY
???????:
N11(28) Грудень 2006     ???? ??????: Спочатку жінки, а потім - все інше
??? ? ???????
CITY LIBRARY
Літописець плюсів життя

— Пані Маріє, уже не вперше мені випадає спостерігати, як люди, на заздрість багатьом вашим колегам по цеху, буквально не дають вам проходу, намагаючись заговорити, щось розповісти, почути слово у відповідь. Не втомлюєтесь?

о ви! Для мене спілкування з читачами — великий стимул. Ні алкоголь, ні секс, ні похвала, ні огуда не замінять живих очей, тих реальних історій, якими діляться зі мною мої читачі. І цих історій так багато, що я вже замислююсь над тим, щоб сісти та написати, як «Солодка Даруся» (бо це її стосується передусім) зрикошетила по людях і як це потім мені вертається. Скажімо, коли я була у Львові на Форумі видавців, до мене серед інших підійшла жінка з дитиною. «А ви знаєте, — сказала вона, — у нас вдома така Даруся. Ми назвали її Даринкою, коли вашої книжки ще не було. А коли книга вийшла і я її прочитала, то зрозуміла, що це — про мою дитину. У нас усе є, однак Бог дав нам випробування. Та не подумайте, що я хрест несу — ні, просто така в мене любов»...

— Як «драма на три життя» «Солодка Даруся», так і роман «Нація, одкровення», що побачив світ у «Піраміді» два місяці тому, пронизані високою внутрішньою напругою. Як бережете від цього свою особистість?

— Не бережу. Якби берегла, то тексти були б анемічні. Я за що серджуся на деяких своїх колег, безумовно, талановитих, потужних внутрішньо і потенційно, — вони часто не особливо люблять своїх персонажів. Тобто спостерігаю у них механічне письмо. А моє письмо мене часом затягує настільки, що навіть починаю боятись. Однак якщо берегтиму себе в тексті, він буде холодний. А я страшенно не люблю холоду — люблю пристрасть. І ця пристрасть може бути закамуфльована в історію без особливих ознак пристрасті. Скажімо, у «Солодкій Дарусі» чи «Нації» ви не знайдете того, що у «Щоденнику страченої», але це — літопис одного і того ж. Це — літопис людської пристрасті. І ця пристрасть в усіх книжках — це операція без анестезії. Просто проведена різними способами.

— Видається, що ця операція дуже травматична. Навіть не стільки для читача, скільки для автора. Чи так це?

— Травматична для обох. Але ви праві — для автора більше. Бо читач реагує на книгу як на готовий продукт, а автор вимушений підшукувати і складати ситуації, як мозаїку. Коли я писала «Дарусю», мені здавалося, що чогось у книзі не вистачає. І випадково у той час почула весільну музику, яку грають у наших краях. Адже попри те, що живу і працюю у Києві, сама родом із Буковини. І так та музика мене пройняла, що я розплакалась. Отак і виглядало написання мною шматка тексту, де мова про весільний танець Матронки й Михайла — слухала музику, писала і плакала. І навпаки — плакала, писала, слухала музику. Та, ясна річ, таким чином себе не вбережеш. Але не шкодую за жодною секундою цього письма, такого виснажливого і травматичного. Я іноді жартую, що нарешті докопалася до того, чому в мене до певної міри депресивна творчість.

— І чому?

— Тому що я шульга від природи. Починала писати лівою рукою, а в школі мене перевчили. У радянські часи писати лівою рукою було все одно, що ходити до церкви. І мене вчителька легенько по пальчиках поплескувала лінійкою, щоб я писала правою. І я навчилася це робити. А недавно прочитала дослідження професора-психіатра, який вивчає явище переучування, де мова про те, що вони для людської психіки надзвичайно травматичні. І думаю, що, мабуть, оцей травмуючий момент перекидається і на мого читача. Принаймні, він вимушений його сприймати.

— Не страшно вам писати наступні твори? Адже всі чекають від вас рівня «Солодкої Дарусі» — своєрідного балансування на грані. Проте людина не може весь час балансувати на грані, бо ризикує опинитись по той бік.

— Бачите, «Солодка Даруся» — це для мене гора Кіліманджаро, найвища точка внутрішнього і творчого кипіння. Ясна річ, що цю книжку люблю найбільше. Але до неї я підступалася. Було підніжжя, зокрема, друге видання «Нації». Зараз «Нація, одкровення» — уже третє видання, але видозмінене, модернізоване, з новими текстами, не менш драматичними за інші. У цих книжках я справжня. Але людина не може так себе тягнути. Пишучи такі книжки, можна збожеволіти. Тому потрібно набувати нових сил, переключившись на інше. Через те я написала «Щоденник страченої», хоча простим його також назвати доволі складно. Мені казали, коли «Щоденник» вийшов, що було би добре поміняти у ньому кінцівку, мовляв, треба запропонувати читачам легший варіант, не варто показувати людське безсилля... Але зважити на ці зауваження я не можу. Бо те, що хочуть, — це буде неправда.

— У вашому власному житті багато внутрішньої напруги, яку переживаєте у своїх творах, яку переживають ваші герої?

— Я своє приватне, внутрішнє життя не переношу у книжки, оскільки це — дуже небезпечно. Колись я спробувала порозважатися, пофантазувати, написавши дуже страшну річ про те, як я нібито вмерла. І потім за цю дуже жорстоку фантазію моя доля мені помстилася. Не хочу деталізувати, про що саме мова. Але тепер переконана, що бавитися словами не можна. Вони — матеріальні, вони — мстиві. А тому волію вигадувати не про себе. І так складається, що багато незнайомих мені людей у цьому вигаданому впізнають себе чи своїх близьких.

— У «Щоденнику страченої» ви говорите, що людина, а тим паче жінка не може мати більшого тоталітариста, гнобителя і ката, ніж вона сама. За що самі себе гнобите і катуєте?

— На щастя, не роблю ні одного, ні іншого. Цю фразу, до речі, можна продовжити — не тільки нема найбільшого ката, ніж жінка сама для себе, а й найбільшого адвоката. Щодо мене, то намагаюсь дистанціюватися від цього. Я дуже імпульсивна і пристрасна, й це розповсюджується на все. Але мені здається, що в житті умію знаходити чи намагаюся знайти середину, щоб не зашкодити іншому. А собі — то вже як Бог дасть. Можливо, буде ще один шрамик на серці.

— Воно у вас дуже зашрамоване?

— Та є трохи. Мені здається, що проблема сучасної літератури, сучасних авторів — це поспішність. Вони беруться переказувати або вигадувати чужі драми та трагедії, перед тим не зазнавши жодної приватної драми або дуже мілку драму переживши. Я думаю, правдива проза народжується тільки тоді, коли письменник має дуже непростий приватний досвід, коли він насправді знає, що таке невигадане, нештучне страждання. Не йдеться про те, щоб переносити своє життя у літературу, але мати за спиною отой сагайдак переживань, страждань, певну скриньку Пандори обов’язково потрібно. Бо інакше краще писати вірші.

— Вважається, що письменник не буває одиноким. Коли він сідає за чистий аркуш паперу, через його плече завжди хтось дивиться: це може бути мама, вчитель, Шекспір або Бог. Хто дивиться через ваше плече?

— Для мене в житті більшого авторитету, ніж мої батьки, не було. Хай вибачать мені всі авторитети моральні, неморальні, великі, знамениті, еталон зразкового для мене асоціюється винятково з моїми батьками. Слава Богу, вони живі-здорові, і дай їм, Боже, здоров’я й далі. Моя мама вчителькою пропрацювала з одним записом у трудовій книжці, батько — в колгоспі. Я виросла в дуже щасливій сім’ї, де не було фальшу, брехні, лукавства у стосунках, які, можливо, були непоказні, але завжди щирі, відкриті, відверті. Я тільки з віком зрозуміла, наскільки для дитини важливо жити саме в такій родині. Причому сім’я зазнала дуже багато приватних потрясінь, які вплинули і на мою творчу долю. Скажімо, моя бабця добровільно подякувала світу заздалегідь у дуже молодому віці, і це тяжіє підсвідомим мечем. Та й інших страждань було чимало. Але на дітей це не розповсюджувалося. Нас у батьків троє — молодші за мене на десять років брати-близнюки і я, мамуська для них, як, сміючись, мене називають. І знаєте, дуже багато важить те, що знаю не тільки стосунки моїх батьків, а й усе про нашу родину аж до 1790 року. Маю мрію: узагальнити досвід родини. Цього року ми з сім’єю зробили фантастичну річ — поїхали на той хутір, де я народилася, де народилися тато, дід, прадід, прапрадід, сфотографували це місце, де сьогодні немає жодної хати і сліду людського, з усіх боків. Я знаю, чиїми слідами йду, хто був переді мною, хоч усі ці люди в 47-му році були вивезені, репресовані. І стоячи на найвищій точці того горба, я подумала, що якби всі ті, яких невинно забрали з цього хутора до Томська, Омська, в Пермську область, тепер встали, то напевно, назад добровільно зголосилися б лягти у землю від усвідомлення того, що відбувається з Україною та її людьми.

Якщо розглядати події з точки зору літератури, що нині відбувається — комедія, трагедія, драма?

— Все одночасно. Я дуже жорстокі слова зараз скажу: сьогодні Україна переживає час безчестя. Якщо серед тих, хто присвоїв собі звання еліти, не можна нарахувати до десяти людей честі, які чинять відповідно до зроблених ними заяв, то про що ми говоримо?

— Як виглядає еліта у літературі? І що це взагалі, на ваш погляд, за поняття? Одні вважають елітою тих, хто потрапляє до різних літературних рейтингів, інші — любителів літературних тусовок. Зрештою, трактувань є чимало.

— Для мене еліта — передусім ті, про кого пишу, кого вигадую. Зрештою, я абсолютно не переймаюся, кого у літературі називають елітою, кого ні. Це не моє призначення. Я просто працюю так, щоб це було потрібно не тільки мені, а й іншим.

— Ви — тусовочна людина?

— Ні. Єдине місце, де люблю «тусуватися», — це Форум видавців у Львові. Я вже находилася у роки молодості. Сьогодні мені нецікаво водити козу, переливати з пустого в порожнє. Люблю усамітненість, хоча є дуже комунікабельною, контактною людиною, але не люблю розстрілювання часу пустими розмовами, бо не знаходжу в тому жодних позитивних моментів. Звичайно, я приходжу на творчі вечори до своїх колег, читаю їхні книги (а читаю майже усе, що виходить), однак мені цікавіше контактувати з книгами, аніж тусуватись.

— Як гадаєте, вас люди завжди чують, розуміють, що хочете їм донести?

— Відчуваю, що так. Може, через те, що завжди маю що сказати. Але я ніколи не йду за публікою, а хочу її затягнути до себе. І мені незрозумілий феномен, що мій читач — це люди від сімнадцяти до ста років. Напевно, мені вдалося зачепити нерв, який однаково болючий і для одних, і для інших.

— Що є для вас ознакою щастя?

— Коли не замислюєшся над цим, коли не б’єшся над думкою, що таке щастя, а просто розумієш, що ти щасливий. А я — щаслива. І не тільки через те, що займаюся тим, що мені до душі. Мої батьки — живі, у мене чудові чоловік, син, родина мене підтримує. А якщо тебе підтримує і розуміє родина, то ти є цільним, не розшарпаним на всі боки, що для кожного — а для письменника зокрема — дуже важливо. Крім того, я дуже домашня людина. Усе роблю сама і навіть не допустила б, щоб хтось у мене вдома порядкував. Маю прекрасний город, який сама обходжу. І це велика приємність. Я виросла в селі, але тоді не розуміла вартості для людини її власного шматочка землі, а зрозуміла, коли мені уже було за тридцять. І скажу вам таку крамолу: поратися у власному райському куточку природи для мене не менше радість, аніж спілкуватися з читачами.

— Пані Маріє, з легкої руки критиків та журналістів вас називають або чортиком з табакерки, або гранд-дамою української літератури. Що більше відповідає вашій суті? Ким відчуваєте себе самі?

— А я над цим не особливо замислююся. Бо все в мені є — і реалізм, і авантюризм. Тому хай собі люди думають, хто як хоче. Знаєте, я ніколи не билася над тим, я перша в рейтингу чи хтось інший, це правдивий рейтинг чи надуманий. Я бачу резонанс своїх книг серед читачів, знаю, що мене чують, — і це для мене найважливіше.

— «Літописець полюсів людського життя — легального і прихованого», де почуваєтеся привільніше? І що для вас, як для письменниці, становить більшу цікавість?

— Цікаво і те, й інше. Як майстер вигранює коштовний камінь, так і я хочу дослідити людину, розгорнути її особистість так, щоб усі її грані було видно — і зверху, і знизу, і з боків. Й іноді бракує часу через те, що дуже сумлінно ставлюся до всього — до домашніх обов’язків, які часто сама собі нав’язую, до роботи. Мені хочеться досконалою бути в усьому, і я катастрофічно не встигаю...

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: