CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 27
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 27
???????
???? ??????
Скрипка хоч куди козак
CITY SOCIETY
Місто-легенда
Марія Зубрицька: «Туристом у культурі бути не можна»
Нові архітектурні ритми: від класики до хард-року
CITY SOCIETY
Юрій Поліщук: орієнтація на місцевості
CITY SOCIETY
У серця закони, яких розум не знає
CITY STUDY
«HOSTEL» у нас і в них
CITY HISTORY
За друге життя
Гошівський монастир
CITY HISTORY
Таємниці, сховані в табакерках
CITY FAMILY
А-ля Люксембург
CITY FAMILY
Світові бандуристи
CITY ART
Перед словом стоїть, як на сповіді
У жінку на ім'я графіка я закоханий віддавна
CITYLIBRARY
«Українська мова - моє тіло»
???? ??? CITY
???????:
N10(27) Листопад 2006     ???? ??????: Скрипка хоч куди козак
??? ? ???????
CITYLIBRARY
«Українська мова - моє тіло»

— І як це тобі вдалася така різноманітна біографія?
— Так сталося, що коли я вже вивчився у вищій школі, з’ясувалося, що я не можу, з різних причин, працювати за фахом. Я вивчився на ботаніка-науковця, і мені подобалося,  і дотепер подобається, і я страшенно радий, що у мене базова освіта є саме такою, а не якась гуманітарна чи технічна. Тому що біологія як наука про життя є дуже помічною і для світогляду, і для приватного вжитку. Ясно, що далеко не кожний буде вчитися п’ять років тільки задля такої психотерапії, але якщо вже так сталося, то це для мене великий плюс.

— А чим біологія така помічна?
— Закони біосу однакові для всіх: народження, страждання, смерть. Борони, Боже, не хочу вдатися до примітивних порівнянь між світом тварин і людей, ле насправді знання системних генетичних законів полегшує сприйняття світу. Виходить така собі антропоморфна теологія. Отож, коли я закінчив навчання, стало раптом зрозуміло, що я через особливості своєї фізіології чи психіки взагалі не можу займатися наукою. Тобто я не можу робити довго одне й те саме. До цього всього додалися родинні обставини, одному з нас — двох братів, які вчилися у Львові і думали у Львові залишатися, —потрібно було повернутися до хворих батьків у Франківськ. І так випало, що мені. А у Франківську вже тієї наукової роботи, до якої я готувався, просто не було. Так що все вийшло якнайкраще. І треба не забувати, що це був 1992 рік, відбувалися кардинальні суспільні метаморфози...

— Все раптом трісь — і зламалося…
— Єдине, що було на той час у Франківську по моєму профілю, — інститут гірського лісівництва. Ясно, що аби там працювати, я мусив пройти якусь атестацію: ботаніка і лісівництво — це так само, як ботаніка і вирощування огірків, всюди є свої нюанси. Але я дуже щасливий, що попрацював у цьому інституті, тому що мав змогу їздити в експедиції в Карпати. Причому саме в ліси. Це не були поїздки в Коломию чи Косів, я побував у таких не туристичних правдивих місцях, куди ніколи би сам не потрапив, незважаючи на те, що багато ходив у гори. Але потім інфляція довела, що з цього вже не можна було жити. Постало питання годування дітей і утримання сім’ї, хоча би часткове, і я мусив піти з інституту.

— І як ти вибирав, куди піти?
— Всі мої професії цього періоду були певним балансуванням між потребою заробляти і тим, що я вмію. Але насправді я нічого, крім своєї ботаніки, не вмів.

— Сторож, бармен — звучить екзотично…
— Ті роки в барі були дуже цікавими. Виявилося, що мені це дуже подобається. Не так наливати, як спілкуватися. І виявилося, що я на то надаюся. Мені це подобалося, тож я з радістю сприймав відвідувачів. Як я пізніше зрозумів, це і є найголовнішою професійною ознакою сфери обслуговування, особливо пов’язаної з такими тонкими матеріями, як алкоголь, сп’яніння…

— Ти був найпопулярнішим барменом у Франківську.
— Можна сказати, що це був злет моєї життєвої кар’єри, я був улюбленцем публіки. Тоді все було дуже непевно, і коли один бар з якихось причин закривався, і я мусив переходити до іншого, то вся клієнтура йшла за мною.

— Не думав відкрити свою справу?
— На жаль, я абсолютно не надаюся до комерції. Колись я вирішив заробити на сигаретах. Це був, здається, 1990 чи 1991 рік, коли пачка «Львова» і «Фільтру» продавалася тільки на базарі з рук. У Львові вона коштувала два рублі, а у Франківську — чотири. Отож, у мене виник чудовий план, як можна заробити пару копійок, і я купив сто пачок. На позичені гроші. Але мене там же ж, на ринку, відвели вбік озброєні охоронці. Я пробував їм розказувати, що я живу в горах і мені треба багато курити, але вони не повелися на мої жалісні історії і сказали, що якщо я починаю цей бізнес, то мушу заплатити певну суму. Ясно, що грошей я не мав, але мусив платити, тож віддав усі сигарети. Приблизно так закінчувалися всі мої дрібні ґешефти.

— А література коли почалася? Щоденники писав, вірші?
— Ні. В дитинстві — нічого. Але багато читав і мав дуже щедре оточення — на людей, на атмосферу. Пізніше я усвідомив, наскільки мій досвід побаченого є вартісним, щоби його описати. І у мене виникла думка, що рано чи пізно я щось таке зроблю.

— І що було поштовхом?
— Хоч як дивно, кіно. Це був фільм «Модерністи» про життя французької богеми початку минулого століття. Там була настільки добра робота художника-постановника, стилістів, вони створили настільки органічну ауру, що я навіть не дуже звертав увагу на сюжет. Оце тоді я і спробував щось написати, щоправда, потім знищив. І взагалі, я все почав дуже пізно. Всі оці шкідливі звички — куріння, цілування, пиття і писання — я почав уже в дуже свідомому віці. Тут усе ще залежить від того, як хто з авторів обґрунтовує мотивацію свого писання. Можна писати заради насолоди, заради того, що ти вмієш писати, що ти не можеш не писати. Сьогодні багато хто пише задля самореалізації. Дуже багато є дивних мотивів писання. Так само, як і одруження.

— А твоя мотивація була якою?
— Йшлося спершу про примітивну фіксацію. І не власних емоцій, а світу, який був навколо мене. Прустівщина якась. Але я ще дотепер так і не написав нічого з того, що повинен би був написати. Не дійшов, не доріс до того, що було поштовхом до писання. Ще напишу, може. А потім почав собі уявляти, що я щось придумав, якусь таку життєрадісну філософію приватну. І я зрозумів, що було би дуже непогано про неї комусь розказати. Другий поштовх якраз був спробою подати у літературній формі якісь світоглядні речі, які би комусь були приємні. І станньою мотивацією було те, що я побачив, якою гарною може бути реальність, побудована мовою.

— Коли я читаю твої книжки, у мене відчуття, що я гортаю сімейний альбом якихось близьких родичів. При тому, що вони є максимально, я б сказала, непристойно лаконічні, але це суцільний концентрат. Кожне речення там можна розгорнути в окремий сюжет. Зрештою, твоя остання книжка так і називалася: «З цього можна зробити кілька оповідань».
— Я сам не сподівався, що її так добре сприймуть читачі. Значить, українські читачі ще не є до кінця зіпсутими, тому що ця книжка — експеримент на кількох рівнях. Я спробував зробити примітив, кожне речення там є страшенно просте, їх набір ні до нічого не зобов’язує і нічому не вчить. Ця книжка, я це точно знаю, не має шансу бути виданою в Європі, тому що там вимагають добре розказаної історії. Сьогодні це — перша вимога видавця.

— Всі ці люди у твоїх книгах, їхні історії — це все правда чи щось таки вигадуєш?
— Я дуже добре усвідомлюю, що література не є відбитком реальності. Це не є її завданням. Але неправдива література також не є доброю, на мою думку. Тому все, що мною написане, справді було. Звичайно, часто мусиш вдаватися до якихось комбінацій деталей. Часом заради того, щоби не «здати», грубо кажучи, щось занадто інтимне.

— Те, що ти живеш саме у Франківську, впливає? Таки є «Станіславівський літературний феномен» чи мають рацію ті, хто сприймає його як «місто графоманів»?
— Без сумніву, є. Але треба розділяти історичний і літературознавчий аспекти. Історичний феномен Станіславова-Івано-Франківська, який був, але закінчився, пов’язаний із журналом «Четвер» і дебютами кількох авторів: Юрія Андруховича, Юрія Іздрика, Володимира Єшкілєва, Галини Петросаняк, а також навколожурнальними персонажами, в першу чергу Лєною Рубановською. Тоді було якесь таке життя, ми були молоді, безтурботні, веселі, бідні, мали страшенно багато вільного часу, більшу частину якого існували разом з власними дітьми у такому собі кафе-саді, робили журнал… А літературознавці тепер можуть шукати, чому тут добре пишеться.

— А твоя думка — чому?
— Насамперед це було дуже українське місто. У Львові це поняття набуває зовсім іншого рівня. Там усі ці довгі родинні тривання галицької інтелігенції — дідо був академіком, тато — вченим-істориком, онук працює на кафедрі — створили певну аристократію духу. Хоча насправді таких родин є дуже мало у Львові. Крім того, вони є дуже специфічними. Тому що тримаючи на собі усвідомлення того, що вони є носіями того галицького антирадянського духу, через що вони виділялися так сильно, і знаючи долю всіх інших, вони мусили разом з цим бути достатньо пристосованими. Тому вони або вже йшли в повний андеґраунд, або якщо працювали, то мусили бути публічно політкоректними. Якраз у Станіславові ця стара містечкова інтелігенція не мала аж таких мотивів до пристосування. Вона не займала ніяких посад, ні наукових, ні адміністративних. Це одне з моїх відчуттів щодо того, що могло би бути причиною виникнення оцього особливого станіславівського простору.
Ще одна причина — ця потреба робити самим собі життя цікавим. У Львові театри, музеї, мистецьке середовище, щодня щось відбувається, потім можна це обговорювати… В кожній порядній родині є свій «Труш», я маю на увазі оці маленькі картинки, яких Іван Труш свого часу намалював кілька тисяч на продаж. А у Станіславові їх було усього кілька на ціле місто. Це такий штрих. І навіть ще не ми, а наші попередники мусили створити власноруч якусь міську ауру, складати собі якісь історійки. До того ж тут менше людей. Тому всякі дивноти кожного автоматично ставали міським сюжетом. Найбільше зверталося увагу на якісь дрібні речі, з яких би можна було зробити щось, щоби оповісти завтра, коли тебе запитають, ну, що там нового, а нічого нового, власне, не було. Зробити з нічого не історію, а принаймні анекдот, щоби було що розказати — це також сприяло. Оце роздмухування реальності є насправді дуже літературним. Ну, і сам ландшафт долучився. Дуже гарні місця, до того ж це місто завжди було фрагментарно міським, тут просто в центрі були городи, сади. І навіть ці старі франківські будинки були вже такими віддзеркаленнями віддзеркалень. Наскільки у Львові архітектура була вторинна від Мюнхена чи Відня, а Франківськ — це вторинність від Львова. Неважко собі уявити, як якийсь неуспішний львівський архітектор міг собі зробити пишну кар’єру у Франківську, пропонуючи якісь «цуда». Цей франківський архітектурний ландшафт також надається до інакшого відчуття себе, він дуже сюжетний. Львів — настільки насичений матеріал, настільки переповнений на рівні архітектури, історичного процесу, подій, що там ти є тим ситий і втрачаєш відчуття таємничості. А ситуацію у Станіславові можна порівняти з дитячим враженням, коли ти бачиш голу красуню за фіранкою. І мусиш собі додумати, довідчувати решту. А це є страшенно літературним процесом. Ясно, що література набагато легше робиться, коли все треба вигадувати, а не коли ти все маєш в реальності.

— Шарм старого Франківська, старого Львова сьогодні щезає просто на очах. Що ти будеш робити, якщо доживеш до того дня, коли міський текст, з якого робиш літературу, щезне остаточно?
— Парадокс полягає в тому, що я як мешканець цього міста і я як письменник — це протилежні речі. Для літератури, не описової, ніжної, пасивної, а справді доброї, все, що тепер відбувається — на краще. Тому що воно забирає матеріальність і викликає емоції. З’являється потреба звернути увагу, запам’ятати, додається щирість гострих ностальгійних речей. Це відповідно провокує відчуття потреби якогось супротиву і водночас потреби переходу на інший рівень свідомості, коли ти у голові мусиш мати те, чого вже немає в реальності. З’являється ніжність до того, що було. Крім того, бачиш оцей наступ світу, цей розвиток, еволюцію, переживаєш дискомфорт, біль, потрясіння. Це все теж дуже продуктивно для літератури. Але як мешканець цього міста я зовсім інакше сприймаю цю ситуацію. Для мене це руйнація не тільки середовища, а навіть моїх побутових звичок.

— Але ж ми є плоть від плоті цієї матеріальності. Якщо вона зникне, що виросте на цьому спорожнілому ґрунті?
— Я сподіваюся, що мені вдасться зберегти для себе маленький кутик того, що мені комфортно. Це політика якоїсь нори чи ніші. З іншого боку, цей розвиток є неминучий, ми як особи можемо боротися проти цього, але ми повинні розуміти, що це — стихія. Таке бачення ситуації — результат моєї біологічної освіти. З огляду на це я розумію, що ми можемо обрати різну стратегію поведінки: можемо загинути, і стихії нічого від того не буде, бо ми на то призначені, можемо в неї включитися, можемо її оминути… Але ми не можемо нічого змінити — еволюція була завжди. Ми просто занадто індивідуально прив’язуємося до того періоду, який ми застали, і вважаємо це найкращими часами. Насправді той же Львів — це одна суцільна історія руйнації… Я навіть не війни чи радянські часи маю на увазі. І думка, що твій приватний комфорт є для когось важливішим від загальних суспільних процесів, є хибна. Ти повинен просто знаходити свій спосіб співіснування з цією еволюцією руйнації. Крім того, ми маємо усвідомлювати, що живемо в період радикального зламу в цілому світі, зламу технологічного, інформаційного, світоглядного, ринкового, стосункового, етичного… Світ сьогодні зовсім не такий, як двадцять років тому, відбулася найбільша з революцій — оця інформаційно-глобалістична, змінилися система вартостей, спосіб сприйняття інформації. Спримітивізовуючи, можна сказати, що ця комп’ютерна революція дійшла нарешті у все.

— Світ став дуже маленьким, дуже відкритим…
— І в цьому світі не можна тішити себе ілюзією, що ти маєш доступ до всього світу, а він до тебе не має. Ти теж відкритий і доступний цілому світу. І навіть якщо ти закриваєшся, то робиш це за загальними схемами, продиктованими правилами мережі. Зате як члени громадянського суспільства ми маємо право і можливість свої незгоди з тим, що відбувається, виказувати у публічний спосіб і формувати громадську думку, створювати комітети по захисту давнини, наприклад…

— Ти створюєш?
— Я — ні. Це моя фізіологічна особливість, я не готовий гуртувати людей задля якоїсь ідеї.

— Мало хто з літераторів тим займається.
— Лесь Подерев’янський і Ліна Костенко мають оцю «Групу захисту Києва». І цей комітет підсилює наше знання, що це нищення є поганим. А от як воно може чи не може зарадити практично, це вже питання часу.

— Але ж Європі якось вдалося зробити цю консервацію часу державно-узаконеною?
— У нас ніколи не було, як воно є в Європі. І те, що ми говоримо «давні традиції, давні традиції», — це все самообман. Тому що наші традиції занадто часто радикально обривалися, і з них випадали цілі покоління. В результаті наша традиція нагадує азбуку Морзе. Не кажучи вже про матеріальну культуру. Те, що у Європі є в щоденному побуті, для нас — екзотика, музейний експонат. Ми можемо повторювати пісні, узори на вишиванках чи яйцях, але це все не є тривка матеріальна культура. Навіть наші давні дерев’яні церкви переважно збудовані сто-двісті років тому, хіба кілька збереглося з XVII століття. І всі ми живемо з усвідомленням, що завтра або ще сьогодні хтось може прийти і все спалити, і знову треба буде починати спочатку. Тобто у нас ще потрібно довго якогось спокою, щоби суспільство нарешті могло обрати той пункт, від якого ми почнемо все рахувати.

— Ти сам себе ким відчуваєш: українцем, європейцем, людиною світу?
— Я себе відчуваю українцем. І не думаю, що мені потрібно якихось ширших дефініцій. Тому що українцем і європейцем, і містечковцем можна бути без суперечності одне одному. Я скажу зараз таку провокаційну річ, яка дуже надається до виділення врізкою на газетній чи журнальній сторінці: я переконаний, що бути українцем — це бути собою. Для мене це так само, як бути мужчиною, хоча мужчиною можна бути дуже по-різному. От я є українцем, я ним, як і чоловіком, народжений. І українська мова є, як на то пішло, моїм тілом. Я без перебільшення кажу, тому що моя мова — це як мій колір волосся, як борода, як частина тіла. Тому бути українцем — це просто бути собою. І тут нічого не вдієш.

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: