CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 25
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 25
???????
???? ??????
Не просто спокусити Білик
CITY PEOPLE
5 правил зіркового життя Тіни Канделакі
CITY SOCIETY
Я Світязь
Побужжя
Драгобрат
CITY HISTORY
Загадка львівських левів
Меа
Віднесені за світові води
Зона поганського культу
Гуцульський шик
CITY FAMILY
Амстердам: без заборон і обмежень
CITY ART
Бард романтичного фото
CITY ART
Ірина Мазур: «Постановка - це мільйонів варіантів»
CITY LIBRARY
Любко Дереш: Пишу так, як мені цікаво
???? ??? CITY
???????:
N8(25) Серпень 2006     ???? ??????: Я Світязь
??? ? ???????
CITY ART
Ірина Мазур: «Постановка - це мільйонів варіантів»

В Україні дуже багато талановитих колективів, але для успіху потрібно не просто потрапити саме в той момент, саме в те місце, — розповідає режисер-хореограф, заслужена артистка України Ірина Мазур. — Потрібна професійна команда. І, ясна річ, треба ще, щоби доля тобі всміхнулася.

— Давайте повернемося на двадцять років назад, у ті часи, коли ви вирішили заснувати свій балет.
— Це було у вересні 1986-го. Ми з чоловіком тоді щойно повернулися з Німеччини, де майже п’ять років пропрацювали танцюристами в джаз-балеті Манули Шварц у місті Йєна. Ми всі ще пам’ятаємо, яка на той час тут, на території Союзу, була хореографія — класика і народний танець. Ми з чоловіком були якраз бальною парою і, звичайно, тяглися до сучасної хореографії. Однак вивчали і народну хореографію. У Йєні я працювала в армійському ансамблі пісні і танцю. В Німеччині й відбулася кардинальна ломка всіх наших «радянських» стереотипів, про такий багаж, таку основу в Україні тоді не можна було й мріяти. Ми повернулися додому з абсолютно іншим поглядом на сучасну хореографію, з чітким розумінням, як ми хочемо працювати, з ким ми хочемо працювати.

— Тобто вже тоді ви поставили за мету заснувати свій балет?
— Так. Інакшого виходу не було. При філармоніях існували тільки народні колективи. Аби працювати в сучасній хореографії, треба було створити щось своє. Починати довелося на рівні самодіяльності. Ніхто не хотів ризикувати. Сучасну хореографію на державному рівні, м’яко кажучи, недолюблювали. Це вважалося непатріотичним підлабузництвом перед капіталістичним Заходом і т.д.

— «Сегодня он играет джаз, а завтра родину продаст»…
— Саме так. Ми приїхали з Німеччини, молоді, сповнені амбіцій та бажання працювати, а нам кажуть: народним танцям — так, сучасній хореографії — ні. І тоді хтось порадив звернутися в Лісотехнічний інститут. Ректор пан Кучерявий з радістю нас прийняв, і вже за три місяці ми поїхали на конкурс сучасного танцю до Прибалтики, зайняли там перше місце в категорії «джаз», друге — в «ламбаді»… Одним словом, ми відразу привезли декілька лауреатств у різних жанрах сучасної хореографії. Це був стрімкий старт самодіяльного колективу. Через рік-два він став народним.

— Але після розпаду Союзу всю самодіяльність скоротили?
— Тоді ми були вимушені перейти на власні хліби, багато гастролювали за кордоном, робили програми вар’єте. Треба було якось виживати… А десь з 1995 року ми вже стабільно почали працювати в Україні, визначилися із стилістикою, сформували колектив.

— У вас два склади балету — зірковий і…?
— Підзірковий. Що поробиш, це — життя, воно рухається, потрібно весь час думати про перспективу. Дівчатка виходять заміж, вагітніють, стають мамами… Хлопцям легше, вони й після одруження залишаються в балеті, можуть і до сорока років танцювати, а в мам більше зобов’язань, наш графік їм не підходить. Та й конкуренція серед дівчат значно більша. Молоді, технічні підпирають.

— А як ви їх набираєте?
— На конкурсній основі. До нас приходять з гімнастики, з балету, з народної хореографії.
— Ви відразу визначилися зі стилістикою?
— Звичайно, я не могла бути байдужа і до джазу (на ньому виховувалася), і до східноєвропейського модерну, з яким познайомилася в Німеччині. Усвідомлювала, що потрібно створювати щось оригінальне, своє (від банальної стилізації народної хореографії, яка у нас в Україні тоді процвітала, вже нудило). Тому я зупинилася на стилістиці європейського модерного балету з елементами джазу. Натомість базою мого балету стала національна українська ритмопластика в сучасній інтерпретації. Для мене це була знайома стежка: в культосвітньому училищі мені пощастило з викладачами, тож я дуже глибоко вивчала класичний народний танець.

— Мені здавалося, що після радянських штампів народної самодіяльності виростити щось оригінальне тут дуже важко…
— Я якраз і прагнула знайти щось відмінне від банальної радянської хореографії. Світ все більше глобалізується. Потрапити на сусідній континент можна швидше, ніж до родичів у село. Альтернатива цьому — автентика народної традиції. Проте у чистому виді вона сприймається важко. Тому творчість щодо цього мусить видозмінюватися, її подача має бути сучасною. А наскільки якісною буде така трансформація — це вже від міри таланту і смаку залежить.

— Ви в рамках репертуару свого балету створили сценічну версію карпатської і галицької міфології народної культури. Натомість у Центральній та Східній Україні теж збереглося багато «вдячних» сценографічно і сюжетно свят — подільські містерії Івана Купала, поліські Русалії, південноукраїнське скіфське минуле, античний спадок Криму, його татарське Середньовіччя…
— Так, тепер я планую зайнятися вивченням фольклору. Я не робила цього раніше, тому що бажання відбивала повна «спопсованість» народної культури регіону оцими всіма гопаками… Десятиліття цього штучного офіціозу «а-ля фольк» дуже важко подолати. Хотілося би щось зробити і на основі східноукраїнського контексту, але я ще не знайшла точку естетичної опори, від чого, власне, я буду танцювати, щоби подати це цікаво і по-новому.
Дуже цікавить мене Трипілля, думаю, як його втілити в танці. Адже ця культура залишилася тільки на рівні археології, кераміки, орнаментики… А музична канва — це вже суцільний політ фантазії, стилізація уявлень, реінкарнація асоціацій…

— І як відбувається такий процес творчого конструювання образу майбутньої хореографічної композиції?
— Я ніколи не могла пояснити і вивести якусь формулу своєї творчості: як, чому, що є каталізатором мого натхнення. Не знаю, як воно виходить. Деколи буває, що я готуюся-готуюся, приходжу на репетицію, починаю це все ставити в рухах, а воно абсолютно не йде, я відміняю постановку, переключаюся на щось інше. А часом приходжу без жодних домашніх заготовок, і все ставиться за годину. Може музика спровокувати, може жест. Наш балет — це лабораторія. Коли у нас починається постановочний період, усі мої танцівники знають, що це — надовго. Це мільйон варіантів — не так, не так, не так, тут нюанс, там нюанс, дуже тяжко, дуже нудно…

— Члени вашого балету, напевне, не люблять ці часи?
— Напевне. Завжди легше прийти, вивчити вже готовий затверджений матеріал і спокійно працювати. А запам’ятати сто тридцять два варіанти, а тоді — ні, повернемося до отого четвертого, а кінцівку візьмемо від того восьмого і т.д. Це дуже тяжко…

— А ви як це все пам’ятаєте?
— Це вже професійне. Але завдяки оцьому вишколу такої танцювальної пам’яті, як у мого балету, немає в жодного колективу. У моїх танцівників несамовито великий досвід, надзвичайно ґрунтовна технічна основа.

— І творчий вишкіл — адже у вас фізичні навантаження йдуть синхронно з творчими.
— Вони дуже багато тримають у пам’яті. Вся програма Руслани, вся наша сольна програма — стандартний комплект з дванадцяти номерів, програми всіх виконавців, з якими ми співпрацюємо: Ірини Гриб, Лілії Ваврин, народного артиста України Богдана Сташківа, заслуженого артиста Віктора Грибика. Ми працювали і з Олегом Марцинківським, і з Тетяною Пєскарьовою, і з заслуженою артисткою Аллою Поповою, і з народним артистом Анатолієм Матвійчуком у нас були поставлені цілі програми. Половини я отак зараз і не пригадаю. Але ж пам’ять танцівника — це не комп’ютер, куди загнав який хочеш обсяг даних, і він там зберігається до пори. А тут живі люди —уявляєте, який потрібен рівень професіоналізму, щоб утримувати в пам’яті стільки музичної і пластичної інформації.

— І скільки потрібно тренуватися, щоб цього рівня досягти?
— Якщо працюємо за графіком, то тренуємося щодня, крім вівторка і четверга — це вихідні. Субота та неділя, як правило, концертні дні. В гастрольних турах цей графік, ясна річ, зсувається. Деколи у нас репетиції обмежуються тим, що ми в готелях, у тренажерних залах просто займаємося фітнесом, щоб підтримати форму. Тому що немає місця для традиційного тренування, немає можливостей шукати по чужому місту балетний зал. А для того, щоби підтримувати фізичну форму, танцівникам потрібні постійні фізичні навантаження.
 
— А скільки часу впродовж року у вас припадає на гастролі? Половина?
— Мабуть, більше. Так, як ми відгастролювали останні два роки після перемоги на «Євробаченні»… Просто до виснаження доходило. У нас був рекорд, коли танцівники протягом двох діб не спали ні години. Такі були «стиковки» між літаками, що часу не залишалося зовсім. Переліт, концерт, переїзд, концерт.
У Києві в нас було по три півторагодинних концерти на день. Коли я їх після цього туру побачила, такими смертельно змученими, вперше в житті розплакалася. А Руслана якраз ще тоді захворіла, її на концерт забирала з аеропорту в Борисполі швидка, вкололи їй щось, щоби зняти спазми, болі, і знову повели «дикі танці». Але людський організм має дуже високий бар’єр витривалості. За два місяці звикли, втягнулися.

— Зараз спокійніший період?
— Тому що працюємо в репетиційному режимі, скасували всі концерти, створюємо нову програму. Готуємо фентезі-шоу. Ясна річ, з етнічним присмаком, — гріх відмовлятися від цих пластичних знахідок.

— Ви час від часу співпрацюєте з театрами…
— Це для мене відпочинок. Восени я ставила для Вроцлавського оперного театру хореографію до опери Монюшка «Галька». Директор опери побачила нас на «Євробаченні», знайшла мене через оргкомітет і запросила взяти участь у постановці, якою Вроцлавська опера урочисто відкривалася після восьмилітнього ремонту. Прем’єра цієї опери у Вроцлаві відбулася 1946 року, і тому відреставрований театр поляки теж хотіли відкрити саме нею, але вже в сучасній інтерпретації. Режисера знайшли, а от хореографа не могли відшукати… Я відразу погодилася, для мене було дуже цікаво працювати на театральній сцені з професійними танцівниками, тим більше — зовсім іншої школи. Спочатку, щоправда, все йшло дуже жорстко, польські танцівники влаштували мені такий собі тихий бойкот: брали лікарняні, говорили, що те, що я вимагаю, зробити неможливо, нехай беруть на цю роботу українських каскадерів.
Я викликала своїх танцюристів, щоби вони показали, як треба працювати. На репетицію прийшла директор опери й оголосила, що всі мають працювати так, як працює український балет. За тиждень таких мук усі зрозуміли, що іншого виходу, як тільки робити, як я сказала, немає, і почали працювати. На прем’єру приїхали президент Польщі, міністр культури... 

— Як вам вдається поєднувати такий напружений творчий графік з особистим життям?
— Мені пощастило. Я дуже рано вийшла заміж, мені ще не виповнилося 17 років, ми з чоловіком одразу виїхали працювати до Німеччини. Там відбувалося наше і професійне, і сімейне становлення. Цього року у нас ювілей — двадцять п’ять років подружнього життя. Наш 23-річний син — соліст мого балету. Чоловік мене повністю розуміє і підтримує — він за фахом режисер, працює директором балету «Життя». Я вдячна Богу, що моє особисте життя склалося саме так.

— Син їздив з вами по гастролях?
— Так виходило, що з чотирирічного віку, маючи бабцю, яка бралася доглядати, я його постійно тягала з собою скрізь і завжди. По цілому Радянському Союзу він завжди був з нами, з балетом. Але до десятого класу Володя не танцював. Не хотів. У десятому класі раптом пішов зі мною на репетицію. Я поставилася досить спокійно — краще нехай буде на очах, я принаймні не буду хвилюватися. Він щось там шпортався в останній лінії. І раптом він приходить і заявляє: «Я хочу танцювати в балеті». Я йому: «Володю, ти що, смієшся?» А він мені: «Я твій син, ти повинна мене взяти». Пішов до чоловіка, я їм вже обом знову пояснюю, що смішно зараз ставити його в склад балету. А чоловік почав мені мораль читати: «Ти повинна закрити очі, якщо хочеш, щоби він танцював». Я кажу: «Знаєш, я не хочу, щоби він танцював. Не хочу такої долі своїй дитині». Але для сина це вже стало принциповим. Я поставила його на відповідальний концерт у задню лінію, думаю, нехай зрозуміє, що це йому не потрібно. Я дуже переживала, не хотілося, щоби він сам зганьбився і мене зганьбив. Але цього не сталося. Можливо, жоден із моїх танцівників так не боявся свого виходу на сцену, так не готувався, як він. У результаті Володя переборов себе, і я позбулася якихось своїх материнських комплексів. Тому що я завжди якось підсвідомо вважала, що якщо він мій син — то має бути найкращим. І мої вимоги до нього дотепер, можливо, десь перебільшені — те, що я вибачаю іншим акторам, я ніколи не вибачу йому. Він завжди через це ображається: «Ти не об’єктивна, ти постійно не об’єктивна». Кажу: «Хочеш — мирися з цим, не хочеш — іди».

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: