CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 22
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 22
???????
???? ??????
Володимир Гришко: «Мільйон у душі»
CITY PEOPLE
Ірина Мерлені:«Я на килимі жорстка»
CITY SOCIETY
«Срібний вовк» прийшов
344-й день народження
Лемки: роки і долі
CITY SOCIETY
Батьківщина, яку ми не знаємо
CITY HISTORY
Родинне гніздо Потоцьких
Острог: історія з легенд
CITY FAMILY
Ігри патріотів
CITY FAMILY
Сучасне міське зелене середовище
CITY FAMILY
Спортивна Каталонія: чотири стихії
CITY ART
Екстрім «Пікардійської терці»
Її величність фотографиня
CITY LIBRARY
Тимофій Гаврилів: «Подорожі фантазією важливіші для творчості, ніж подорожі географічним простором»
???? ??? CITY
???????:
N5(22) Травень 2006     ???? ??????: CITY PEOPLE
??? ? ???????
???? ??????
Володимир Гришко: «Мільйон у душі»

«Україна для мене — це чудовий тенор Гришко»

- Cвого часу ви співали з Лучано Паваротті та Монсеррат Кабальє. На концертах із цими зірками Володимир Гришко давав уроки професійної майстерності вокального мистецтва чи сам їх отримував?
— Цікаве запитання, на яке важко відповісти однозначно. Мені здається, що поряд з Лучано Паваротті та Монсеррат Кабальє я не виглядав васалом. (Васал — людина, яка в усьому підкоряється тому, від кого залежить — авт.) А поводяться вони як звичайні люди, не проявляють апломбу.
Я вже достатньо сформована творча індивідуальність. І в моєму віці (я не стара людина, а досить молода) можна вчитися у цих зірок людяності. Повірте: дуже добре знаю, як вони про себе дбають, яких дотримуються принципів. У їхньому товаристві завжди відчуваю шанобливе ставлення і до себе, і до української культури. Це щастя, що зустрічаються такі люди...

— Якими мовами володієте? Яка з них, на вашу думку, є найспівучішою?
— Можу вільно розмовляти італійською, англійською, російською. А найспівучішою для мене, ясна річ, є українська мова. Я навіть дискутував на цю тему з Паваротті! Відстоював думку, що моя рідна мова така ж лагідна, як і італійська. Ллється, наче чистий струмок. І Паваротті, до речі, це також визнав. Якось ми з ним проводили майстер-клас, і я розмовляв українською мовою. Лучано запитав: «Ти що, співаєш чи вірші декламуєш?»

— Вас не турбує засилля пісень на українській естраді на кшталт: «Парубки та молодиці, розтрусіть свої сідниці!», «Давай з тобою займатися любов’ю пiд своїм светром», «Ти казала, їж мене, ти казала, пий мене»?..
— Або ж: «Целуй меня везде, восемнадцать мне уже»... Я не зміг би виконати таких пісень, навіть якби мені було п’ятнадцять чи шістнадцять років. Отаке сміття засоби масової інформації вкладають нам у вуха. Це мене дуже дратує. Я відразу ж перемикаю телевізор чи радіоприймач на інший канал — не можу слухати таку гидоту. Вона ж вкорінюється в душі молоді, нищить усе, що там є доброго, світлого, благородного. Це свого роду інфекційний менінгіт.
Ми маємо жалкувати за справжньою атмосферою творчості! Кого з нас не зворушували пісні «Два кольори», «Рідна мати моя», «Як тебе не любити, Києве мій»? Це наша класика. Треба подбати про повернення людей до нетлінних духовних цінностей українського народу.
Кожна пісня повинна переносити слухачів у дивовижний світ, створений талантами митців — композитора, поета, виконавця... І визначальними мотивами їхньої творчості мають стати гуманістичні ідеали.
Своє завдання я якраз і вбачаю у тому, щоб формувати у слухачів музичні смаки. Українська культура — це мірило нашої конкурентоспроможності. Ми — не нація дешевої робочої сили, а нащадки княгині Ольги, Ярослава Мудрого, хрестителя всієї Русі Володимира й давньої культури Трипілля.

«Здобув таке ім’я, а мільйонером не став»

— «У театрі я ненавиджу театр!» — сказав якось великий Станіславський. А що ви ненавидите в театрі?
— Актора, який переграє самого себе. Він втрачає свою індивідуальність. І глядачеві на нього нецікаво дивитися. До речі, й у житті не варто перегравати самого себе.

— Правила Володимира Гришка, які він не порушує перед виходом на сцену?
— Я не забобонний, але дотримуюся щодо цього традицій, які мені прищепила мама. Я не вийду на сцену, поки не посиплю її святим маком, не окроплю свяченою водою, не прочитаю молитву. Прошу у долі, щоб Бог дав можливість вдало провести концерт чи виставу. Я впевнений, що Бог мені допомагає подолати великі навантаження під час складних спектаклів. Наприклад, не так багато артистів можуть виконати роль Рікардо в «Балі-маскараді». Мені ж вона покорилася...

— Ви хвилюєтеся у перші хвилини концерту?
— Я за свою кар’єру «вихвилював» усе своє хвилювання — вже його не відчуваю. На сцену завжди виходжу в особливо гарному настрої. І до мене приходять натхнення, особлива піднесеність і кураж.

— Як відрізняється театральна публіка за національними ознаками?
— Найзворушливіша реакція в італійців — вони надзвичайно емоційні. Американці більш стримані, французи і німці — «холодні». Пригадую свою виставу «Евгений Онегин» в Бонні, коли я співав арію «Куда, куда вы удалились». Німці не розуміли мови, читали переклад і просто затамовували подих.
На Заході на класичні концерти приходять багаті люди. У нас тепер також стає модно любити класику. У Росії, наприклад, вважається престижним слухати симфонічний концерт за шалені гроші. До речі, західні співаки, які сюди приїжджають, отримують за концерти величезні кошти, яких жодна європейська країна не виплачує. Гонорар може становити сто тисяч доларів.

— Скільки коштує за кордоном квиток на концерт Володимира Гришка?
— Від 300 до 1500 доларів. Приблизно такою була ціна квитка на концерт Паваротті, який він давав в Україні.
Гонорар оперного співака театру першого положення на Заході становить 12 000 доларів. Його винагорода не така висока, як в артиста естради, який не гребує працювати під фанеру.

— Ви забезпечена людина?
— Я належу до мідл-класу, так би мовити, з середнім достатком. Прошу Бога, щоб не було гірше. Мене один олігарх совістив, що я здобув таке ім’я, а мільйонером не став. Довелося заперечити: я мільйонер душею.

— Вам доводилося коли-небудь хрипнути, «лікувати» свій божественний голос?!
— Так, зовсім недавно. Коли ми відправляли з Києва олімпійців у Турин, я заспівав на Майдані «Ще не вмерла Україна». І ледве не потрапив до лікарні із запаленням легенів. Я тоді захрип, кашляв. Був змушений лікуватися — пив антибіотики. Після цього дуже довго відновлювався. Голос — це Божий дар. Тому я намагаюся бути дуже обережним.
 
— Як вам вдається вивчати напам’ять стільки текстів оперних арій?
— У моєму репертуарі — понад 60 опер. Якби скласти разом усі мої партії, отримали б «продукт» для безперервного декламування напам’ять упродовж не одного тижня. Ставши радником Президента з питань культури, я не маю можливості щось вивчати. Адже переймаюся своєю новою роботою. Я маю допомогти нашій українській культурі орієнтуватися на європейський рівень. Усьому потрібно приділяти час, я намагаюся встигати всюди.
Один із моїх мегапроектів — фестиваль «Київська Русь», який стартуватиме вже в цьому місяці. Я також розробив програму повернення світових українських зірок на рідну сцену. Реформуванню піддаватимуться Національна опера України, всі театри нашої країни.

«У дитинстві я жив біля циганського табору»

— Володимире Даниловичу, як до вас прийшла любов до музичного мистецтва?
— У дитинстві я жив з батьками у приватному секторі, біля циганського табору. Заслуховувався піснями, коли вони грали і співали. Мабуть, уже тоді Господь визначив, що стану артистом.
 
— Чи пам’ятаєте початок своєї кар’єри? Яка була ваша перша пісня, з котрою прийшло справжнє визнання?
— «А я хлопець-молодець, в мене коник-стрибунець» Ігоря Поклада. В той час я був солістом хору «Щедрик» і об’їздив усі куточки колишнього Радянського Союзу. Мене називали українським Робертіно Лоретті. Я вже тоді помічав, як на мене дівчатка задивляються. Навіть трохи носа задирав (сміється).
З дитинства мріяв стати артистом. І дуже переживав, коли відбувалася мутація голосу. Я не розумів, чому мені забороняють співати. А вже потім був дуже вдячний лікарям і своїй матусі, що вони допомогли мені зберегти голос.

— Двійки на уроках співів отримували? На яких музичних творах ви виховувалися?
— Двійок за спів не отримував, мав двійки з математики: я не любив сидіти за книжками, мене вони не приваблювали. Виховувався на маминих піснях, старовинних романсах, українських народних мелодіях. Любив з мамою співати «Черемшину», «Чорнії брови», пісні з кінофільмів «Весна на Заречной улице», «Расцвела сирень, черемуха в саду». Переконаний, що на цих піснях виховуватиметься не одне покоління — у них закладена нетлінна любов до ближнього.

— Батьки в дитинстві потурали вам у примхах та бажаннях?
— Мої мати й батько пройшли концтабір: у ньому вони познайомилися. Мали можливість виїхати в Америку, але не зрадили свою землю. Повернулись додому. Батька назвали зрадником батьківщини й посадили. Проте згодом випустили: стали відомі його героїчні вчинки. Батько під час війни половину свого тіла в танку обпік.
У мене було важке дитинство. Нас у сім’ї було багато. Ми знали ціну хлібу. Одне після одного доношували речі.
Проте ніде правди діти: я був бешкетником, міг і в пику комусь дати. Зливав солярку з машин... Якось водії й зловили за вуха. Приніс їм пляшку самогону, і справу владнали. А ще колись у школі побив шибки у вікнах з рогатки. Потім батько за це платив — вуха в мене були дуже червоні. І синці бували часто — падав з велосипеда.
— Найдорожча для вас річ?
— Батькова сорочка. Їй, мабуть, уже за сто років. Я вдягаю цю сорочку, коли співаю на якихось важливих заходах. Вона ручної роботи, я її дуже бережу. Про єдине хвилююся: щоб і надалі в неї «влазити» (сміється).

— Володимир Гришко — гурман?
— Я дуже люблю смачно поїсти. Однак дружина тримає мене на дієті.
 
— Улюблена страва?
— Запечена риба, котру готує моя дружина.

— А самі готуєте?
— Ні, лінуюся, та й часу немає.

— Костюм, краватка, шарф... Одягаєтесь як справжній франт.
— Мені приємно, що я не схожий на звичайного сухого чиновника. Одяг вибираю дуже ретельно, прискіпливо. Зустрічають же по ньому! Одяг для оперного співака — це особлива стаття його життя.

— Ви ходите в джинсах?
— Так, я люблю гарні штани. Дотримуюся принципу: краще купити одну дорогу річ, аніж десять дешевих.

— Чи впливають на вас погляди глядачів із залу?
— Так, відчуваю, яка аура у ньому. Буває досить важко, коли на тебе дивляться, як на якусь живу легенду. Це дуже потужний біоенергетичний постріл! Я намагаюсь якось «закритися» — відходжу в сторону, стаю під іншим кутом до публіки.

— Що вас може вивести з рівноваги?
— Спілкування з непрофесіоналами. Уникаю будь-яких справ з людьми, які порожні всередині, не цікаві духовно. Потрібно діяти за старим українським звичаєм: батько в хаті сказав про справу один раз, її зробили і забули.

— Умієте прощати?
— Ні! Проте хочу навчитися цьому. Я можу простити все, зраду — ніколи. Вважаю, непорядний той чоловік, який може забути про неї. Якщо хтось зрадив уперше, він зрадить і вдруге, залишить тебе на полі бою, не витягне з вогню, не подасть склянку води. На моєму шляху все рідше зустрічаються такі люди...
Я вісімнадцять років прожив на Заході. У мене вже європейська ментальність. Одразу визначаю того, хто намагається мене обдурити. Правильно передбачаю фінал подібної ситуації. І все ж дозволяю цій людині йти далі. Цього, мабуть, не варто робити. Я довіряю людям і нерідко дорого плачу за це.

— Вам хочеться кудись поїхати?
— Ні, я вже так багато побачив у своєму житті. Мені хочеться бути вдома і дарувати свій талант українцям. У мене достатньо для цього енергії і здоров’я.

— Західна Україна для вас уособлюється...
— ...Зі Львовом! Мені дуже подобаються його храми. Це місто вважаю своїм. За гороскопом я Лев. У Львові не раз співав. Планую там провести концертний тур.

«Вдома співаю, коли вип’ю грамів триста»

— Що для вас значить сім’я?
— Це мій оберіг, це можливість дати щось своїм близьким, своїй дружині і діткам. Як хижак, як вовк — я завжди буду стояти на сторожі біля своєї оселі і нікого туди не пущу. Я люблю життя — порядне, чисте, прозоре. Я не люблю людей, котрі не несуть нічого світлого.

— Не плутаєте свій будинок із репетиційною? Співаєте у ньому для себе, дружини, дітей?
— Я вдома розспівуюсь — живу за містом, у мене немає сусідів, я нікому не заважаю. Люблю працювати у своїй майстерні, вдихати чисте повітря, милуватися краєвидами, насолоджуватися спокоєм — це те, чого в моєму житті зараз бракує.
Вдома співаю рідко, коли вип’ю грамів триста (сміється). Для дітей, на жаль, часу не вистачає. Бачу їх лише у вихідні. Коли повертаюся додому з роботи, донечка і синочок уже давно сплять.

— Чи задумувалися над тим, коли був найщасливіший для вас час?
— Коли дружина народила мені сина Володимира. Тоді мене не було вдома — я співав у Нью-Орлеані. Пам’ятаю, як там грали гімн України на честь того, що в мене народився первісток. Я щасливим летів додому з-за кордону, як кажуть, аж пхав літак.

— Проте ви були на пологах своєї дружини, коли вона народила донечку. І перерізали пуповину. Ви спеціально до цього готувалися?
— Ні, я дуже хотів побачити цю дитину — подарунок від Бога. Напередодні я випив два міцні транквілізатори — був наче в якійсь омані, нічого не розумів. Коли побачив, що народилася копія моєї матусі, зрадів неймовірно.
Я сам перерізав пуповину. Дружина Тетяна поводилася дуже мужньо. Вона тримала мене за руку й відчувала мою силу та енергетику. Їй було від того легше. А вже ввечері я співав «Богему» в американському «Метрополітен».

— Яким ви бачите майбутнє доньки й сина?
— Щоб вони любили землю, любили Бога, не зраджували собі і своїм ідеям, стали заможними українцями. І я їм буду допомагати, як зможу. Прагну дати дітям певну соціальну орієнтацію на здобуття якоїсь престижної професії — адвоката, юриста. Боже збав примусити їх грати на якомусь інструменті. Я взагалі не думаю, що вони стануть музикантами чи артистами. Анна-Стефанія вже командує Володимиром, думає, що вона — примадонна. За характером дуже схожа на мене. Синочок чинно все виконує, слухняний.

— Якими рисами дружини ви гордитеся найбільше?
— Її вірністю! Я кажу дружині: ти можеш для мене не готувати, не прасувати, тільки будь мені вірною. Вона незалежна і дуже мудра жінка. Я дуже люблю свою дружину — вона мені подарувала багато хвилин щастя.
 
— Про що найчастіше у вас запитують журналісти?
— Скільки у мене коханок. Щодо цього вже ходять легенди. Мовляв, у мене в кожному місті по коханці, як у моряка в кожному порту. Це безглуздя. Від добра добра не шукають. Якби ви побачили мою дружину, то зрозуміли б, що мені геть не потрібно думати про коханок.

— Дружині серенади не співали під вікнами?
—Ні, такого не було. Вважаю це старомодним.

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: