CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 20
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 20
???????
???? ??????
Яке райське життя, коли маєш таку дружбу!
ДВА ЖИТТЯ АНЖЕЛІКИ
Два життя Анжеліки Рудницької
CITY PEOPLE
Художник Никифор
CITY SOCIETY
Як зразок, як мрія
Японці на Прикарпатті
Люди-катастрофи
CITY HISTORY
У Луцьку було більше аптек, ніж у Москві
Скелі Урича
CITY FAMILY
Таїсія Литвиненко:«Кожна жінка сама робить собі чоловіка»
CITY FAMILY
У Вас стрес?!
Лікар номер «1»
CITY FAMILY
«Ноєв ковчег»
Пробіг... увесь світ
CITY MIX
Руслана цілувала й обіймала
«Зимові візерунки» з вихилясами
Королів «побила»... королева
«Цибульне» дітище «гвинтів»
CITY ART
Дарія Зав’ялова:Костюм - «це код образу»
Чорна перлина
CITY ART
Рука, якою водить Господь
CITY LIBRARY
Олександр Вільчинський:«Моя «Віагра» з Варшави»
???? ??? CITY
???????:
N3(20) Березень 2006     ???? ??????: CITY HOLIDAY
??? ? ???????
CITY LIBRARY
Олександр Вільчинський:«Моя «Віагра» з Варшави»

-Пане Олександре, вже готовий до друку ваш новий роман. Це знову буде детектив?

— Не зовсім. З кожним наступним романом «детективу» у моїх творах чомусь стає все менше. Робоча назва книги — «Віагра для мера». Дія відбувається під час виборів, та взагалі роман про життя, про складні людські стосунки, коли, наприклад, близькі люди чи й навіть закохані опиняються у різних командах... І всі ті перипетії відбуваються у місті, чимось дуже схожому на Тернопіль. До речі, одним із персонажів твору, як і в «Неврахованій жертві» та «Суто літературному вбивстві», є все той же колишній журналіст Андрій Грабовський (Граб). Щоправда, у «Віагрі...» оповідь ведеться вже не від першої особи, а від третьої. Певно, мені набридло, що читачі асоціюють мене з моїм героєм. А оповідь від третьої особи створює між письменником та його персонажами певну дистанцію.
 
— Чому ви обрали тему саме містечкових виборів?

— Свого часу протягом восьми років я був депутатом міської ради і майже десять років (з перервою) — редактором газети міської ради, «пережив» трьох мерів. Залишились враження, якісь відчуття з пережитого й побаченого у той період, тож це до пори до часу «визрівало» десь у глибинах свідомості, поки нарешті не синтезувалося у певні картинки й образи. Я просто відчув потребу нарешті від того всього звільнитися й ось знайшов «вихід»... А у голові вже крутяться інші сюжети, які чекають свого часу. Паралельно пишу на цю ж тему п’єсу, щось на кшталт трагікомедії.

— Нову книгу ви розпочали писати у Польщі. Чому?

— Влітку 2004-го я випадково дізнався про стипендію польського міністра культури «Gaude Polonia». Допомогли друзі, які й дали мені необхідні рекомендації. Хоча не обійшлось і без казусу... Надіславши необхідні папери до Варшави, я забув покласти туди основне — власноруч заповнену анкету. Виправити помилку допоміг Інтернет! А потім була Помаранчева революція, я поїхав до Києва і деякий час жив у столиці, ходив на Майдан... А коли повернувся «з революції» до Тернополя, знайшов у поштовій скриньці повідомлення про те, що став стипендіатом... Узагалі-то цю стипендію дають переважно тим, кому ще немає сорока років і «як виняток» — 45-ти... Минулого року з львівським письменником Юрком Іздриком нас зарахували саме «як виняток». Окрім нас, були й інші письменники, а також художники, мистецтвознавці, музиканти, композитори і навіть реставратори. І не лише з України, а й із Білорусі та Албанії.

— Розкажіть детальніше про цю стипендію.

— Подібні стипендії (чи гранти) у письменницькому середовищі інколи називають «будинками творчості»... Тобто людині дається можливість певний період не думати про матеріальне, а займатися творчістю. Під час перебування у Варшаві я був забезпечений житлом і отримував стипендію, якої цілком вистачало на прожиття, ще й удавалося трохи зекономити. Крім того, мав можливість працювати в польських архівах, бібліотеках, зустрічатися зі своїми колегами з інших країн. До того ж кожен стипендіат мав право накупити книг на тисячу польських злотих, і я із задоволенням скористався цією можливістю.

— Яким чином ви повинні були прозвітувати про використання стипендії?

— За умовами, мав жити і працювати у Варшаві та інших польських містах. Зважаючи на те, що кожен літератор, у тому числі і я, отримав у подарунок ноутбук, міг вільно творити. Жив в одномісному номері готелю «Сезам», що в самому центрі столиці Польщі, у парковій зоні неподалік від Сейму. Тож атмосфера, в якій перебував, сприяла написанню нового роману. І, звісно, по завершенні програми підготував звіт, яким організатори, маю надію, залишилися задоволені.

— Ви спілкувалися з різними письменниками. А що зараз діється у польському літературному середовищі, кого читають поляки?

— Думаю, що сьогодні у будь-якій країні відбуваються процеси глобалізації. Характерно це і для українців, і для поляків. Серед літераторів виділив би двох письменниць, які сьогодні у Польщі є найбільш читабельними, — це Катаржина Грохоля і Мануела Гретковська... Твори останньої дещо схожі до романів Оксани Забужко, але помітно динамічніші, цікавіше читаються. 200-300-тисячні тиражі та десятки перекладів — зайве цьому підтвердження. Переважно це книги про сучасне польське життя, які відразу стають бестселерами. Чимало романів Грохолі поляки екранізували. Загалом вона кожні два роки тішить читачів новою книгою, а найбільшу популярність приніс їй, здається, роман «Серце в гіпсі».
Поляки чудово знають нашу літературу, в ЗМІ постійно присутня українська тема, як, до речі, і російська... З українських письменників найбільш відомими у Польщі є Дмитро Павличко (до речі, колишній український посол у Варшаві), Оксана Забужко, Юрій Андрухович, з молодших — Сергій Жадан, Наталка Сняданко (у нас майже не відома), які там часто бувають і активно займаються саморекламою. З російських зараз на піку популярності Віктор Єрофеєв.

— Ви півроку мешкали у Варшаві. Що найбільше сподобалось у цьому місті?

— Мені як письменнику відразу впадало в око, що там дуже багато різноманітних книжкових магазинів і навіть кілька спеціалізованих книжкових супермаркетів. Розумієш, що люди багато читають. Ще сподобалося відвідувати книжковий клуб «Трофік клаб». Це великий чотириповерховий будинок. На четвертому поверсі часто відбуваються презентації, зустрічі з письменниками. Продають музичні диски. На першому — організовують концерти. А ще сюди приходять «посидіти» в Інтернеті чи просто почитати книжки, газети, журнали, що дозволяється і за це не потрібно платити.
Цікаво й те, що, проживаючи біля Сейму, я міг вільно ходити через його територію, і мене ніколи ніхто не зупиняв. Поруч — канцелярія польського президента. Звісно, є й охорона, і поліція, але прогулюватися там не заборонено... А ще з моїх минулорічних вражень — «Рік України у Польщі». Справді, було багато цікавих заходів, зокрема, фестиваль української літератури. На минулорічному Варшавському книжковому ярмарку свої видання представляли наші видавництва, приємно, що було й «Навчальна книга — Богдан» з Тернополя. Поляки щорічно проводять фестиваль української культури в Сопоті.

— Що вас у Польщі найбільше здивувало? Маю на увазі побут...

— У них дороге житло. Ціни на товари та продукти такі ж, як у нас. Приємно вразило те, що на кожній зупинці є табличка з розкладом руху транспорту, причому на чорному тлі вказано час курсування нічного транспорту. І весь транспорт приїжджає саме у вказаний на табличці час. Я міг точно розрахувати, коли виходити з дому, щоб вчасно потрапити на той чи інший маршрут, а не чекати на зупинці. Сподобались мені зручні варшавські трамваї. А от метро їхнє має лише одну гілку, щоправда, приблизно раз на рік відкривають нову станцію. Втім, у мене склалося враження, що варшав’яни трохи комплексують щодо архітектури свого міста, особливо порівняно з Краковом чи Гданськом... Їм не подобаються забудови соціалістичних часів, які переважають у деяких районах. Здається, багатьох і досі нервує так званий «подарунок Сталіна», збудований на початку 50-х хмарочос, — Палац культури і науки. Тепер, щоб сховати цю непривабливу споруду, навколо зводять висотні сучасні будівлі зі скла і бетону. Проте мені Варшава дуже сподобалася: і з цими новітніми «хмарочосами», і з вкрапленнями старовини, пречудове Старе М’ясто... Що особливо запам’яталось — то це парки над Віслою, особливо знамениті «Лазєнки крулевські». Гуляючи ними, ніби потрапляєш у райський куточок, адже там є павичі, у воді плавають японські красені-коропи, все навколо цвіте, бігають білочки. Краків просто нагадав мені Львів і особливого враження не справив. Зате дуже сподобався Гданськ — своєю готичною німецькою архітектурою.

— Ви закінчили Львівський державний університет і багато років «віддали» журналістиці. А з чого починалася письменницька кар’єра?

— Я почав писати ще у школі. Продовжив під час навчання в університеті. І моя перша книга могла б вийти, ще коли мені було 22... Але в ті роки у видавництва було не пробитися. Особливо у Львові. І я, поїхавши за державним розподілом працювати на Одещину, повіз із собою і рукопис першої книжки... Щоправда, вийшла вона в одеському видавництві «Маяк» аж через чотири роки і називалася «Що скаже батько». А коли у 90-му ми переїхали до Тернополя, мене закрутило у вирі подій — журналістика, політика, редакторство, депутатство... І я майже нічого не писав, проте завжди хотів… Навіть кілька разів починав, та нічого з того не виходило. І лише коли я пішов з посади редактора газети, нарешті сів за роман, який давно виношував. Так з’явилася «Неврахована жертва». А ще я написав оповідання «Дежа вю. Спроба повернення». Вийшло наче продовження моєї давньої повісті «День восьмий». Знайшовся видавець... До речі, «Невраховану жертву» я переписував тричі — від початку й до кінця. На це пішло три роки, і останній варіант вийшов найкоротшим, тож його я й видав. А потім було «Суто літературне вбивство», участь у «Коронації слова»... І нарешті — «Останній герой» і гран-прі «Коронації...».

— Окрім гран-прі, то була ще й перша премія. Як ви витратили отримані гроші?

— Спочатку думав улаштувати коханій дружині Тетяні романтичну подорож до Парижа. Але згодом зрозумів, що це буде тимчасовий подарунок, тому доклав грошей і придбав для неї автомобіль «Лада». Тепер вона із задоволенням їздить ним, а я називаю його «Танюша».
 
— Тобто українські письменники можуть жити виключно з літератури?

— На жаль, лише одиниці. Та й то не за рахунок гонорарів, які є мізерними, а переважно з різноманітних стипендій для письменників. Але так не лише в Україні: скрізь у світі письменники частіше заробляють на життя, наприклад, викладанням чи журналістикою, ніж власною творчістю...

— Ви довго працювали журналістом, були редактором, депутатом міської ради. Що найближче?

— Напевне, журналістика. Але це підневільна праця. Навіть редакторство з часом набридло, не кажучи вже про депутатство... Проте вражень від того свого життя — сподіваюсь, ще не на один роман вистачить. Найбільше мені подобається писати. Інколи навіть спати лягаю з таким відчуттям — от би швидше ранок, щоб знову за комп’ютер. Хочу спробувати себе також у драматургії. А літературний твір для мене — це завжди частина власного досвіду чи досвіду моїх друзів, знайомих. Як правило, вони про це навіть не підозрюють.

— Що, на вашу думку, робить ту чи іншу книгу популярною?

— Талант автора... Певний збіг обставин — важливо опинитися у потрібний час у потрібному місці. Хоча на везіння не варто дуже-то покладатися. Для себе я вже давно виробив чотири обов’язкові елементи, які мають бути, аби текст міг бодай претендувати на популярність. Перше — в основі твору має лежати цікава історія, друге — це динамічна дія, третє — яскраві персонажі, четверте — стиль. При відсутності бодай однієї з перерахованих якостей сподіватися на успіх марно. А ще, крім того, що книга має бути добре написана, вона ще повинна бути добре видана та прорекламована.

— Які з ваших книг найпопулярніші?

— Взагалі-то про таке мені самому важко судити. Можу сказати, що читачі найбільше розкуповували «Невраховану жертву». «Суто літературне вбивство» отримало найбільше відгуків у пресі. А за «Останній герой» я отримав гран-прі конкурсу «Коронація слова». До речі, ідею цього роману я виношував років із п’ятнадцяти, якщо не більше... Щось схоже хотів написати ще в ранній юності. Але тоді не вийшло... Вийшло аж тепер.
 
— А коли можна буде прочитати «Віагру для мера»?

— Планую віддати рукопис в одне київське видавництво, з яким уже є домовленість, щоби роман вийшов після виборів. Не хочу, аби хтось думав, що «Віагра для мера» — елемент якогось передвиборного піару... Сподіваюсь на презентацію роману у вересні під час Львівського форуму видавців... 

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: