CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 20
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 20
???????
???? ??????
Яке райське життя, коли маєш таку дружбу!
ДВА ЖИТТЯ АНЖЕЛІКИ
Два життя Анжеліки Рудницької
CITY PEOPLE
Художник Никифор
CITY SOCIETY
Як зразок, як мрія
Японці на Прикарпатті
Люди-катастрофи
CITY HISTORY
У Луцьку було більше аптек, ніж у Москві
Скелі Урича
CITY FAMILY
Таїсія Литвиненко:«Кожна жінка сама робить собі чоловіка»
CITY FAMILY
У Вас стрес?!
Лікар номер «1»
CITY FAMILY
«Ноєв ковчег»
Пробіг... увесь світ
CITY MIX
Руслана цілувала й обіймала
«Зимові візерунки» з вихилясами
Королів «побила»... королева
«Цибульне» дітище «гвинтів»
CITY ART
Дарія Зав’ялова:Костюм - «це код образу»
Чорна перлина
CITY ART
Рука, якою водить Господь
CITY LIBRARY
Олександр Вільчинський:«Моя «Віагра» з Варшави»
???? ??? CITY
???????:
N3(20) Березень 2006     ???? ??????: CITY HOLIDAY
??? ? ???????
CITY FAMILY
Таїсія Литвиненко:«Кожна жінка сама робить собі чоловіка»

Таїсії Литвиненко пощастило створити на сцені понад вісімдесят провідних образів, зіграти цікаві характери у кіно поруч із Броніславом Брондуковим, Леонідом Биковим, Єфимом Березіним та іншими видатними акторами («Назар Стодоля», «Штепсель женить Тарапуньку», «Вавилон ХХ»), стати хорошим педагогом і повністю реалізуватися як жінці.

—Таїсіє Йосипівно, ви кілька десятиліть пропрацювали в театрі фактично пліч-о-пліч зі своїм чоловіком. Кажуть, що подружжю шкідливо проводити так багато часу разом.

— Допомагає вміння не заважати одне одному, дати можливість побути на самоті. Часто називаю це тактикою наводити і роз’єднувати мости. Подружжя має прагнути стати досконалим.
Я абсолютно погоджуюся з героїнею одного з романів, яка, проживши дуже складне життя, стверджує, що не так просто бути з іншою людиною впродовж 24-х годин на добу. Це велике мистецтво. Тільки тоді треба виходити заміж, коли переконаєшся, що ти можеш перебувати разом із людиною стільки часу, що вона тебе не дратує, а навпаки — почуваєшся із нею затишно і гармонійно.
І, як на мене, це щастя, що ми разом і вдома, і на роботі уже стільки років. Живемо спільною справою, яка ще більше нас зближує, можемо порозумітися з півпогляду і півслова.

— Вважається, що сімейна мудрість полягає у тому, щоб знати, на що не треба звертати увагу. На що особисто ви у своїй сім’ї намагаєтеся не звертати увагу?

— Коли починається робота над виставою, Федір Миколайович завжди перебуває в дуже тривожному стані. Хвилюється, чи правильно вибрав матеріал, як виглядатиме співпраця з автором тощо. І ця напруженість настільки людиною опановує, що треба вміти її розважити, заспокоїти і дати можливість у сумнівах зупинитись.
Часто буває, що чоловік ще з порога розповідає мені про усі свої бажання, думки, зустрічі, про те, що його турбує. І мене іноді діймає думка: якщо від такого чоловіка відмахнутися, то в нього серце розірветься.
Багато жінок у схожих ситуаціях нехтують спілкуванням — і не тільки з чоловіком, а й із дітьми. Мовляв, часу нема, бо он борщ вариться чи білизна намочена. І таким чином самі відштовхують себе від своєї сім’ї. І потім нарікають, що чоловік ходить до іншої, а дитина стає замкнутою, починає красти, курити, не ночувати вдома.
Жінка повинна встигати все: бути гарною, готувати обід, вникати у проблеми своїх близьких. Адже спробуйте поцікавитися у багатьох жінок, які прожили в подружжі десять і більше років, чи за таких саме чоловіків вони колись заміж виходили, і почуєте, що нині їхні пари мають дуже мало спільного з тими, в кого вони дівчатами залюбились. Але ж і ці жінки змінились. Вони так і не зрозуміли, що над тим, щоб чоловік дарував квіти і все життя носив на руках, щоб підкладав ковдру під спину, коли жінка спить і розкрилася, треба працювати щодня. І не лише за допомогою моралізаторських повчань, а й власної уваги, цікавості, чуйності та розуміння.

— З чого, на вашу думку, має починатися жінка?

— З деталей. Скажімо, з гарного горнятка, з якого вона вранці п’є чай чи каву... І, мені здається, мало народитися дівчинкою — батьки повинні свою донечку вилеліяти. Саме такою я була: улюблениця діда, баби Вірки, обожнювана мамою і татом.
Українській нації не вистачає уваги до своїх дітей. Ми дуже сором’язливі, боїмося сказати одне одному гарні речі чи розповісти своїй дитині, як вона має розвиватися. Оце все я знала від своєї безграмотної мами, яка, втративши рідну матір у дуже ранньому віці, колись поклялася, що коли матиме дітей, не скаже їм жодного поганого слова. Так і було.
Друга складова щастя — це вибір професії, яка відповідає тобі якнайбільше. І третє, що не менш важливо, — знайти чоловіка, який сприйматиме тебе як королеву і працюватиме на те, аби ти тією королевою лишалась, говоритиме тобі гарні слова. Для багатьох жінок трагедія, коли є що одягнути, взути, але нема кому стати перед нею на коліна і сказати: «Красунечко моя». І вона за цю красунечку простить йому все.

— Федір Миколайович щедрий на гарні слова?

— Так. Приміром, сидимо, снідаємо, а він мені раптом: «Тася, яка ти гарна! Як собі уявлю, що прийду снідати, а переді мною сидітиме якась гаргара, то аж холодом пройме. Який це був би жах».
А я йому теж кажу, що як уявлю, що переді мною якийсь страхолюд сидить — перепитий, перем’ятий — то жити не хочеться. Людина має старатися бути красивою — і не лише на людях...

— Якось Федір Миколайович розповідав, що вперше побачив вас шістнадцятилітнім в образі Галі у фільмі «Назар Стодоля», який крутили у їхньому клубі. Він сказав хлопцям: «Ось це буде моя дружина». А ваше перше враження про Федора Миколайовича? Ви думали тоді, що будете разом?

— Побачила Федора Миколайовича вперше, коли він приїхав вступати у Київський театральний інститут (я тоді там училася і встигла навіть стати кінозіркою). Піднімаючись на сходах, побачила біля вікна хлопця, який важко зітхав. Я сприйняла таку його реакцію за те, що він просто боїться іспитів. І сказала йому поблажливо: «Та не хвилюйся так, вступиш-вступиш». Обличчя хлопця тоді не розгледіла, запам’ятала лише його довгу-довгу шию, в яку потім і закохалася.
А згодом, уже працюючи в Запоріжжі, якось приїхала до Києва і побачила Стригуна в дипломній роботі «Назар Стодоля». Зайшла тоді в гримувальню і так зверхньо до нього сказала: «Ну, хлопчику, приїжджайте до нас, у Запоріжжя, будете грати Гната». А він і приїхав. Спочатку я з собою ніяк не пов’язувала те, що коли підходила до нього, він німів — усе ж таки не знала, що була тією, про яку він мріяв. А коли правда розкрилася, почалося...
Я не шкодую, що доля саме так розпорядилася, і не уявляю, як би життя могло скластися, коли б ми не зустрілись. Я щаслива людина, бо мені поталанило як із чоловіком, так і митцем в одній особі. І навіть не знаю, де його більше люблю — чи коли він у житті, чи коли на сцені. Бо коли бачу, як він грає, то до любові додається ще й величезна гордість: оцей самобутній актор — мій чоловік. І думаю собі: скільки сил мені треба було затратити, щоб він став саме таким. Я глибоко переконана, що кожна жінка ще й робить собі чоловіка. Адже могло бути цілком інакше. Чимало його товаришів уже немає не стільки через хвороби, скільки через горілку.

— Що, були проблеми з горілкою?

— Ні, але був період, коли пили усі. Можливо, Федора Миколайовича це оминуло, бо я увесь час була поруч. Він їхав до Києва — і я за ним. Хлопці розважаються — Степанков, Миколайчук, Брондуков, Стригун, а ми з Марійкою Миколайчуковою у них за спинами, то уже й уваги на нас ніхто не звертав. Та свою «гальмівну» роль ми відігравали.

— Вважають, що актори — люди непостійні, легковажні. А ваш шлюб триває вже понад сорок років. Як вам це вдалося?

— То правда, що прихильників у молодості не бракувало ні мені, ні Стригунові. Ми не давали приводу ревнувати одне одного. Не знаю, як так сталося, видно, Бог так керував. Інколи сама дивуюсь, як такий мужчина, якого засипали і листами, і дзвінками, за яким не соромилися ходити крок у крок, встояв.
Коли я перед гастролями відвозила дітей, Юрчика і Назара, до діда з бабою, чужі жінки приходили під будинок, проходу не давали, заманювали варениками, ковбасами. Серед них були й ті, кого вважала своїми приятельками. І Федір Миколайович усе бачив, його це не проймало, він просто порядний чоловік і дуже мене любив.

— А особисто вас ці прихильниці не тероризували?

— Так, говорили всякі гидоти, анонімки підкидали. Але то все минулося. Наші почуття вистояли.

— Які слова знайшов Федір Миколайович, щоб ви свого часу зважилися піти за ним, адже на час вашої зустрічі у вас уже була сім’я, ріс син?

— А ніяких... Не в словах справа, а у відчутті, що коли ти це втратиш, зупиниться життя. Я не знаю, як у нас зі Стригуном це вийшло. Ми ніколи взаємно не клялися. Ми прожили 12 років у громадянському шлюбі й розписалися тоді, коли на світ уже мав з’явитися маленький Назарко. Отже, не тримає людей ні церква, ні печатка в паспорті, а мистецтво любити. Ту любов треба леліяти, бо однією зрадою, якоюсь хвилинною слабістю можна зіпсувати собі життя навіки.
Чого у нас так гарно говорять про когось, коли його не стане, чому забувають потішити гарним словом ще за життя? Інколи сидимо по різні боки столу, телевізор працює, і раптом Стригун починає казати мені такі зворушливі речі. А я — йому... Можливо, це Львів на нас так колись вплинув. Коли ми сюди приїхали, то був час, коли в центрі можна було побачити чимало літніх пар, у яких відчувалася така величезна ніжність, що дух захоплювало. Ось це пари, які все життя прожили в любові, спокої і злагоді. І ми такими хотіли стати. Знаєте, головне — навіть не полюбити, а довіритись, усвідомити, що тобі дароване і що можеш втратити, кинутись за коханим, як у воду красиву, блакитну, і пройти разом через усе своє життя...

— Чи позначаються на вашому житті образи героїнь, яких граєте на сцені? Розмежовуєте сцену і реальне життя?

— Залежить від того, як до цього ставитися. Справді, у світовій драматургії є ролі трагічні, такі, які перекреслювали подальше несценічне життя актора: Мефістофель, леді Макбет, інші. Мені таких не доводилося грати. А в іншому я не вірю, що з кожною роллю актори вмирають. Усе-таки театр — це гра. І не люблю акторів, які працюють так, ніби копають землю. Адже це краса, свято, світло, це відображення життя, а не саме життя, і не треба плутати ці речі. Я часто в таких випадках згадую покійного Бучму, який змусив публіку ридати, а потім вийшов і показав усім язика, мовляв, як я дав? Це вищий пілотаж, коли актор може робити скачки від трагедійного до комічного, і йому це легко вдається.

— Чи не ловите себе на тому, що от розмовляєте з приятельками, і вам здається, що ви на сцені — в риториці, інтонаціях, жестах?

— Усі люди з дитинства бавляться в театр, тільки одні вибирають акторство за фах, а інші — ні. Усі користуємося цим, а особливо жінки, які люблять себе. А любити себе — це, мені здається, добре. Шанувати, любити, називати себе на «ви». Я була королевою на сцені і, вважаю, є нею у житті. Ще у школі мене називали цариця Йосипова. І знаєте, що мене лякає? Що коли ми, скажімо, в «Се ля ві» говоримо про честь дівочу, то в залі сміх. Бо зараз часто будують взаємини без любові й одружуються теж без неї. А як жити з чоловіком, який тебе не хоче? Отого конче потрібного відчуття самоповаги, на жаль, не так багато, як би хотілось, у наших жінок. Хоча королеви є, і я їх бачу.

— Для чоловіка важливо, що про нього думають, для жінки — що про неї говорять. Для вас це важливо?

— Аякже. Але проти брехні дуже важко боротися, бо вона все одно з’їдає частинку вашого серця. Я не вірю, що є люди, яких не зачіпає за живе, коли про них брешуть. Бо якщо це правда, то вона може тільки дратувати. І найстрашніше, коли на тебе брешуть ті люди, яких ти найближче пустив до серця, коли вони так влізли в твою душу, що вже проросли в тобі. От що страшно.

— Ви говорите як людина, яку таки зраджували…

— Було. Правда, я мало таких людей допускала до себе, і так якось таланило, що більше зустрічала порядних. Але дуже боляче, коли серед них затесувалися зрадники. Ясна річ, не з’ясовую стосунків, не влаштовую скандалів — Бог їм суддя. Але знати таких більше не хочу й не буду. Я — сильна.

— Сильні в усіх ситуаціях?

— Намагаюся. Але це не означає, що в душі у мене завжди світло. Знаєте, коли застало мене почуття нещастя? Коли у вічність відійшли мої батьки, коли раптом по спині якийсь холодок пробіг і ніби хтось пальцями перебирав, коли раптом збагнула, що можу не добігти... Сильною важко бути... І проти течії важко пливти, а інакше я не вмію, бо так учив мене мій батько...

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: