CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 17
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 17
???????
CITY MIX
Танго — це танець життя
Славомір Мрожек. «Танго».
У театр прийшла сороканіжка
«Ляльки шоу-25»
Перший спектакль Єжи Новак зіграв у Богородчанах
Єжи Новак побував на Івано-Франківщині
CITY PEOPLE
Кузьма «Скрябін»:«Я стрижуся, коли в мене депресія...»
Кузьма в гостях у CITY LiFE
???? ??????
Василь Вірастюк: «Шварценегер поки не знає української мови»
Василь Вірастюк в гостях у CITY LiFE
CITY PEOPLE
Чотириста «похресників» родини Мороз
«Інтерсоно»
CITY SOCIETY
Вічна лучанка Олена Абаза
В гостях у CITY LiFE Олена Абаза
CITY SOCIETY
Ірена Карпа: «Продюсер мені гомілку покоцав, а я йому щелепу вибила»
В гостях у CITY LiFE Ірена Карпа
Екстремальний «Нівроку»
XII фестиваль молодіжного мистецтва «Нівроку» відбувся у Тернополі
CITY SOCIETY
Таємниці Личаківського кладовища
Розкриває CITY LiFE
CITY HISTORY
Древнє Рівне — язичницький мегаполіс?
Досліджує CITY LiFE
Трипільці жили біля сучасного Луцька
Досліджує CITY LiFE
CITY SHOPING
Кавовий бум на віденський кшталт-2
Все про каву!
CITY FAMILY
Злата Прага
Детально про Прагу...
CITY ART
Кременець — ворота раю
Фотовиставка присвячена славетному місту...
CITY ART
Шарм ретрографіки
«Руська, 12»
Гардероб її величності Історії
Франциск І мав 13 600 золотих ґудзиків
Музей — у подарунок!
...модерної скульптури Михайла Дзиндри...
???? ??? CITY
???????:
N10(17) Грудень 2005     ???? ??????: Богатирський виклик "Термінатору"
??? ? ???????
CITY PEOPLE
Кузьма «Скрябін»:«Я стрижуся, коли в мене депресія...»

«Чайковського я «запускав» з балкона...»

— Ви самі так колись сказали: «У дитинстві я був «козирним чуваком». Як це слід розуміти?

— О, що згадали... Народився я у місті Самбір Львівської області. Був єдиною дитиною в сім’ї. Якось батьки зробили мені з фанери «електрогітару». Коли приходили гості, я співав одну лише пісню — «Червону руту»! Тоді це був дикий шлягер.
Я навчався у другому класі, коли мама вирішила, що я маю піти в музичну школу. Перша моя вчителька була старенькою жіночкою польського походження (дай, Боже, їй здоров’я!). Я дуже швидко зрозумів, що її можна легко надурити. Щоб «злиняти» з музичної школи, я постійно падав у якісь припадки, вдавав, що серце болить, ще щось. Урок проходив у «приємних» пошуках лікаря, бо в музичній школі нікому було надати медичну допомогу. Не раз мама капцями заганяла мене до неї... Власне, вона разом з любов’ю прищепила мені ненависть до музики. Уявляєте: мені треба було по сто п’ятдесят разів перегравати етюди?! Раз заграв — сірничок переклав з одного боку фортепіано на другий. Мені ті сірники снилися. Ось чому академічну музику я ненавидів.

— О, то Кузьма вже з дитинства вирізнявся досить цікавим поглядом на музичний світ і на речі в ньому.
 
— …І вже тоді знав, що ніколи в житті не піду вчитися в жодний музичний заклад. Тому що він позбавляє людину можливості зробити щось своє. Ти змушений наслідувати закони гармонії, придумані за триста років до тебе світочами академічної музики... І не маєш права зробити крок в сторону, бо то вже «злочин».
Натомість уся сучасна музика така яскрава... Вона, власне, базується на відступах від тих законів. Хто собі більше дозволяє, того більше й люблять. Разом із ненавистю до академізму відчув бажання зробити щось своє.
Так трапилося, що батьки переселилися у Новояворівськ — невелике індустріальне містечко неподалік від Львова. Мене влаштували у школу №1 з поглибленим вивченням англійської мови. Від Новояворівська до Польщі значно ближче, ніж від Самбора. У той час поляки «крутили» багато доброї музики, у них FM-станції були в середині 80-х років минулого століття. Вдень із ровесниками слухав радіо, а ввечері бігав у якийсь підвальчик, щоб спробувати собі щось заграти. Дуже швидко ми стали такими собі «перцями» в нашому містечку — грали на танцях. А це було набагато престижніше, ніж ходити на дискотеки. Ми не любили вчити чужі твори і почали придумувати свої.

— А про перший концерт спогади збереглися?

— Так, ми його провели, коли вчилися у дев’ятому класі. На сходовому майданчику дев’ятого поверху будинку кожен випив по пляшці «Золотої осені». Це такий був шмурдяк... Коштував рубль дев’яносто чи рубль вісімдесят (я вже не пам’ятаю). Ми так хвилювались, що всю програму, розраховану на півтори години, зіграли за двадцять хвилин. Тобто будь-які паузи виключалися — всі танцювали у прискореному темпі. Глядачі були приємно вражені, що в школі з’явилася своя група.

— Ви з музичної родини. І кинули їй виклик! Які ж фактори мали найбільший вплив?

— Моя мама — вчителька музики. Дві рідні тітки, її рідні сестри (вони — близнючки), також усе своє життя віддали музиці, вчилися в консерваторії, грали в опері. У нас була колекція платівок класичної музики, і коли батьків не було вдома, я «запускав» їх з балкона. Ставив рекорди. Далі всіх летів Чайковський...
Власне, та світова музика, яку я чув по польському радіо, і зіграла велику роль у моєму житті. Свого часу надзвичайно популярним був стиль нью-романтик. З’явилося багато польських груп, які грали в цьому напрямку. І саме вони ввели мене у світ неоромантики. У 1982 році я вважав себе єдиним на весь Радянський Союз, хто слухав «Depeche mode». Я чудово розумів польську мову, вільно розмовляв нею. І це допомагало мені орієнтуватися в музичному світі.
Хотілося щось творити, і ми почали виходити за рамки танців. У палаці культури «Кристал» добрі люди дали нам кімнатку і найпростішу апаратуру. Так ми почали займатися творчістю більш серйозно...


«Здавалось: як стану лікарем, усі почнуть мені мішки з грошима приносити»

— А як трапилося, що ви після закінчення школи «віддалися» медицині? Батьки зрозуміли цей вибір?!
— Це мама дуже хотіла, щоб я став лікарем. Власне, вона переконувала, що то також і моя мрія. Я був дуже цілеспрямованим парубком. Знав, що тато і мама є, й тому не потрібно ні за що переживати. Здавалось: як стану лікарем, усі почнуть мені мішки з грошима приносити.
У Львівський медичний інститут я не поступив — мене там «завалили». Довелося поїхати на навчання у Росію. У Петрозаводську я став студентом Карельського медичного університету. Після першого курсу мене забрали в армію. Служив у місті Калінін під Москвою. І був дуже великою людиною — заступником начальника неврологічного відділу військового госпіталю.

— Студент першого курсу зумів так високо злетіти? Просто неймовірно!

— Коли я приймав присягу, то впав в обморок. І мене відправили в госпіталь. Подивилися там у мої документи... А в них цифра «один» (перший курс) була написана як четвірка. У госпіталі подумали, що я чотирикурсник. І тому перевели мене на «медичну» службу. Не раз доводилось асистувати на найскладніших операціях — трепанації черепа, спинному мозку... На мене залишали палату інтенсивної терапії. І я швидко зрозумів: те, що викладається в університеті, можна вивчити за кілька місяців у процесі практичної роботи.

— От що ще цікаво: у Карелії ви готувалися стати лікарем-неврологом. Чому ж опинилися на стоматологічному факультеті Львівського медінституту?

— Це після служби в армії я перевівся туди... На лікувальний факультет не прийняли — я не мав грошей, щоб заплатити за навчання. Довелося задовольнитися стоматологією (цей факультет для студентів був набагато «дешевшим»). І досі не можу позбутися професійної звички: під час зустрічі з будь-якою людиною я відразу дивлюся їй у рот. Визначаю, скільки поставлено пломб...
 
— Мрія про мішки з грошима реалізувалася?

— Ну, що ви (посміхається)?! Я не любив стоматологію. І, по суті, не працював за спеціальністю... Під час практики до мене зверталися бабусі, тому що я взагалі не брав грошей за послуги. Тоді я ходив з нормальною панківською стрижкою, гребеня ховав під лікарським чепчиком.
Якось лікував зуба однокурснику, а він — мені... Повірите: у мене немає тільки одного зуба — того, що лікував колега. А в нього — того, якого я лікував...


«Записували альбом у басейні»

— Андрію, як усе-таки народилася назва вашої групи?

— У нашому місті проживало приблизно двадцять тисяч чоловік. І було майже тридцять рок-груп. Усі вони «прожили» недовго. Із тих, які розпалися, й утворився «Скрябін». Групу назвали на честь нашого друга Сашка Скрябіна, який є далеким нащадком композитора Скрябіна. Щоправда, Сашкові ведмідь на вухо наступив — він успадкував від прапращура хіба що прізвище... Ні слуху, ні голосу не має, але має дуже чітке поняття, яка музика добра, а яка — ні. Ось чому Скрябін став нашим духовним наставником. Їздить на концерти, «моргає» світлом — це наш світловий інженер. Він має бути завжди з групою, бо то є наш дух (сміється).
Дата її народження — 30 травня 1989 року. Саме того дня ми зіграли свою першу пісню «Feel the Pain». На цю пісню режисер Володимир Зайковський зняв кінокамерою «Красногорськ» на 16-міліметрову плівку класне для того часу відео... Щоб його показати, він використовував одночасно фільмопроектор та бобінний магнітофон — щоб звук співпадав з кадром. То була філігранна справа... Інколи аж за п’ятнадцятим разом режисеру вдавалося продемонструвати свою роботу. Її він надіслав у Москву, а вже звідти кліп потрапив на конкурс у Швецію. І ми виграли приз, однак він дістався посереднику...

— Відомо, що ваша група має свого «хрещеного тата»...

— Ним ми по праву вважаємо Володю Бебешка, з яким доля звела випадково. На той час він був продюсером і звукорежисером братів Гадюкіних та Ірини Білик. Уперше побачивши один із кліпів Володимира Зайковського, Бебешко виявив бажання познайомитися з панками. Звертаючись до нас, він сказав віщі слова: «Музика, яку ви творите, буде популярна в Україні тільки через десять років». Як у воду дивився...

— Вам було просто зважитися на переїзд у Київ? І як відбувалося становлення групи в столиці?

— Я думав кілька років про те, які у нас можливості, щоб її «завоювати». Моя дружина та друзі розвіяли будь-які сумніви щодо цього. Знайомий Тарас Гавриляк запропонував шістсот доларів — ми їх використали на запис альбому в якомусь басейні. У ньому весь час бігали люди в трусах: спочатку в сухих, а потім у мокрих. Ото атмосфера була!
У квартирі я поставив дві каністри з соляркою. Думав: заправлю нею машину і повернуся додому, якщо гроші закінчаться і нічого не вийде...
Та, врешті-решт, нам пощастило потрапити у студію Ірини Білик. Я був вражений тим, що вона робить. Тоді про нас мало хто знав. Ми весь час боялися показати своє справжнє обличчя.
Уявляєте: було аж три начальники в групі, кожен тягнув ковдру на себе... Не було чітко визначеної стилістики аж до кінця 90-х років минулого століття, аж поки я не став старшим, мудрішим і злішим! Просто обставини змусили мене грати роль диктатора. Звичайно, боровся за те, щоб музика групи була якісною.
Вже якщо ти прийшов у шоу-бізнес, то маєш робити те, що подобається. Глядач не має шкодувати, що відвідав твій концерт. Ми «тримали» лінію мелодійного гітарного року. Вважаю, що пісні нам добре вдавалися, бо кожен наступний альбом продавався краще, ніж попередній. Нас почали частіше запрошувати на концерти.
Вдома майже не буваю, але не шкодую з цього приводу, бо сам вибрав собі долю.


«Телебачення мені більше дає, ніж забирає»

— В українському шоу-бізнесі просто немає іншого виконавця, який так легко позбувся усіх комплексів. Це добре простежується у програмі «Шанс», що на телеканалі «Інтер». Коли розмовляєте з колегами, то важко збагнути: говорите всерйоз чи жартуєте...

— Мушу зізнатися, що від цієї роботи я відмахувався руками і ногами. Річ у тім, що я мав досвід роботи з одним телеканалом... Потрібно було дуже рано вставати, а я цього не любив. Прибігав на ефір скуйовджений, із зачіскою, як гніздо вороняче. І був змушений веселити людей.
На щастя, в «Шансі» ситуація інша, хоча «спалююся» також. Тобі дається купа людей, і ти переживаєш за той продукт, над яким коптиш. Якщо доводилося давати концерт на другий день після зйомок, то я почувався на ньому «звареним». Однак робота на телебаченні дає мені набагато більше, ніж забирає.

— Відчувається, що ви і Наталія Могилевська — різнополюсні люди. Тому вам інколи важко знайти спільну мову в «Шансі». А як складаються стосунки з Ігорем Кондратюком?

— З ним просто неможливо посваритися. Ігор — унікально дипломатична і виважена людина, не приймає рішень на гарячу голову. Всі негаразди виходять від мене (сміється). Ігор завжди вміє так вийти з найскладніших ситуацій, що я схиляю перед ним голову. Молодець!

— У чому, на вашу думку, зміст і мета програми «Шанс»? Невже вірите у те, що зіркою може стати кожен, хто має якийсь талант?

— Очевидно, варто виходити з того, що програма розважальна, тож вона покликана повеселити людей в недільний вечір. Людина з вулиці має можливість виступити на багатомільйонну аудиторію.
Я вважаю, що нерідко учасники програми зазнають нервових травм. Адже кожен має якісь сподівання. І думає приблизно так: якщо я виступив у «Шансі», то завтра має прийти двадцять продюсерів з «намазом», наповненим банкнотами. Звичайно, такого не буває! І людина розчаровується. Треба мати величезний фарт, щоб знайти своє місце під сонцем...

— Які учасники програми запам’яталися найбільше?

— Мені сподобалася дівчинка Надя із Шостки — людина просто фантастична, випромінювала стільки позитивної енергії... Хотілося всі троянди Голландії їй під ноги кинути.
З хлопців запам’ятався Геря — він охоронцем на зоні працює. Мав також симпатії до чоловіка, який у 49-річному віці виграв фінал. Колись у нього був дуже гарний голос. Шкода, що чоловік його не розвивав.
Проте був такий учасник, якого я хотів задушити своїми руками. Уявляєте? Самозакоханий такий! Я не мав права показувати своє ставлення до героя, проте не зміг втримати себе в руках, кілька разів зірвався. А взагалі-то на програму часто потрапляють дуже душевні люди. І мені приємно з ними працювати.


«Сильнєйшу» жарю бульбу»

— Ми вже торкалися теми рідної домівки. Яка вона у вас?

— Я дуже хотів мати власний будинок. Напозичав великі на той час гроші, щоб утілити свою мрію. І тепер можу похвалитися, що у мене є маленький будиночок у Києві — у ньому лише три кімнати. Поселився з сім’єю за півгодини до 2000 року.
Протягом тривалого часу доводилося спати на підлозі на матрацах. Слава Богу, мали таких колег, які нам запропонували допомогу і не вимагали, щоб я віддав гроші негайно.
Всім у будинку займається моя дружина, я тільки впорядковував подвір’я. На ньому, до речі, облаштував невеликий басейн, у якому з ранньої весни до пізньої осені плавають золоті рибки.

— Неважко передбачити, що саме у рідних стінах черпаєте натхнення.

— О, так! У своїй хаті я написав останні чотири альбоми (маю свою студію на другому поверсі). Завжди мріяв про таку атмосферу, коли не треба нікуди їхати. Хіба може бути щось краще: сидиш у своєму «глибокому» кріслі, ноги закидаєш на підвіконник і дивишся на ліс, який щодня інакший. ФАНТАСТИКА!

— А донечка Бася співає?

— Ні, не має ні слуху, ні голосу. Проте дуже любить танцювати.

— Поясніть: чому ваша зачіска не зазнає змін?

— Я стрижуся, коли в мене депресія (сміється). Чим довше немає депресії, тим довше волосся.

— Фірмові страви від Кузьми мають якісь особливості?

— Омлет роблю такий, що можна відкусити виделку разом зі своєю рукою. Секрет у тому, що готую його з нормальних яєць та нормального молока. А ще «сильнєйшу» жарю бульбу. Важливо вчасно її перевертати на сковорідці.

— Ще про свої автомобілі розкажіть.
 
— У дружини — міні-купер, у мене — джип. Мій гараж якраз на дві машини розрахований.

— Стривайте, а у вас ще «Победа» була!

— І не одна! Я мав аж три «Победы». Кожною з цих машин я їздив у Берлін. Дуже вірив, що там знайдеться мільйонер, який захоче за великі гроші купити ретро-автомобіль. З одним із них мені пощастило: я справді провів вигідну фінансову операцію. А ось з двома іншими машинами «погорів». 

 

А н к е т а


Хобі?
Екстремальні види спорту. Зокрема, пінг-понг, гірські лижі, ковзани.

Я страшно люблю...
...Читати смішні п’єси.

Нове несподіване заняття?
Література. Написав книжку «Місто, в якому не ходять гроші». Це пригодницька повість.

Що найбільше подобається у Львові?
Вулиця Вірменська.

А в Тернополі?
Міст через озеро.

У Луцьку?
Замок Любарта.

В якому місті Кузьма «Скрябін» має найбільше шанувальників?
У Харкові. Там на концерт прийшло майже п’ятдесят тисяч чоловік.

Злам у житті?
У тридцятирічному віці я відчув себе мужиком, який може існувати самостійно. І відразу почав ходити як нормальна людина, а то шкандибав, як мавпа. (сміється).

Чого хочеться?
Залишитися таким же авантюрним, як у молодості.

Правило без винятку?
Спочатку необхідно писати музику, а потім — слова. А писати музику на слова — це те саме, що шити костюм і чекати, поки народиться для нього людина.

За натурою я...
...Консерватор.

Творчість — це...
...Спосіб мислення, передачі інформації. Я не вмію, наприклад, красиво говорити. Тому йду в студію, придумую музичний супровід і римую слова, які хочу висловити.

Кому зі співаків можете довірити виконати пісні «Скрябіна»?
Наталії Могилевській, Олександру Пономарьову, Віті Павліку, Віталію Козловському, Наталії Валевській.

Що робите, щоб погані прикмети не справдилися?
Ходжу і плюю через плече.

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: