CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 14
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 14
???????
CITY MIX
Привіт з Мілана від Анатолія Тимощука
«Від дитячого турніру — до Ліги Чемпіонів»
Де знайти «Чарівний олівець»?
«Чарівний олівець» у Тернополі
Фортеці і замки — з клаптиків тканини
«Замки і фортеці України» від Лариси Корницької
Із Зінькова — у Канни
«Сотворіння любові» представлятимуть на Каннському кінофестивалі...
Естет Богуславський
Виставка митця Володимира Богуславського
CITY ШОУ
Приїжджайте… хоч на юшку з вуграми
«Маєтоки» в яких можна відпочити...
«Карпатський словоблуд»
Закарпатський фестиваль гумору
CITY ДРАЙВ
«Горіла» гума, «палала»
Мото-рок-забава у Києві
CITY ЗУСТРІЧ
Тіна Кароль: «Принц Чарльз назвав мене маленькою королевою»
Тіна Кароль в гостях у "CITY LiFE"
CITY FASHION
Осінь-2005 буде жіночною
Вже час шукати по крамницях чудернацькі спідниці, оксамитові жакети і чоботи-ботфорти
CITY ЗІРКА
Наталія Могилевська: «Ніякі гроші, успіхи, блага не варті спокою та щастя»
Наталя Могилевська в гостях у CITY LiFE
CITY ІСТОРІЯ
Підлоги давньої Європи шукайте... у Львові
«Керамічні підлоги Львова кінця ХІХ — початку ХХ століття»
CITY ПОСТАТЬ
Юрій Калашніков: «Дуже хочеться полетіти у космос!»
Юрій Калашніков в гостях у "CITY LiFE"
ЗАМКИ УКРАЇНИ
Голландська цитадель Галичини
Золочівський замок...
CITY ТРАДИЦІЇ
Шляхетні забави галицького панства
Фестиваль «Галицький лицар»...
CITY LIBRARY
Перекладач Андрій Содомора:«До власного літературного слова я йшов усе життя»
Андрій Содомора у CITY LiFE
ЕКСТРІМ
Світ у мертві «петлі»
Чемпіонат України в клубному класі планерів у Рівному
???? ??????
Карлові Вари
Уся правда про знаменитий курорт
ФЕСТИВАЛЬ
Містерія гуцульського духу
Міжнародний фестиваль етнічної музики у Шешорах
CITY РОК-Н-РОЛ
«Тарас Бульба» обрав «Ніагару»
«Тарас Бульба» знову у Дубно
???? ??? CITY
???????:
N7(14) Вересень 2005     ???? ??????: КАРЛОВІ ВАРИ
??? ? ???????
CITY LIBRARY
Перекладач Андрій Содомора:«До власного літературного слова я йшов усе життя»

   Андрію Олександровичу, кожна ваша авторська книжка (а їх уже близько десятка) особлива. Однак «Лініями долі» про ваших учителів — викладачів Львівського національного університету імені Івана Франка, завдяки яким багато в чому ви стали таким, яким є сьогодні, тих, яких уже немає. Отже, що таке живі без тих, хто відійшов, — без незчисленних?

— Цілком очевидно, що без них ми не були б такими, якими є. У Шевченка гарно сказано: «і мертвим, і живим, і ненарожденним». Три часи — минулий, теперішній і майбутній — тісно пов’язані між собою. Крихітний острівець теперішнього завдячує своїм світлом двом безмежностям, у яких ті, кого вже немає, й ті, кого ще немає. Думка про одних і про інших додає нам ваги та світла. Видається, що в даний історичний момент про цей зв’язок поколінь особливо варто думати, бо він визначає нашу позицію, людяність, нашу скромність.

  Тему часу, зв’язку поколінь у її медитативній тональності уже порушував ваш роман-есе «Під чужою тінню». Чому вирішили присвятити їй окрему книжку?

— Складається так, що одна моя книжка висновується з іншої. «Під чужою тінню» — це строката мозаїка шкіців та контурів постатей на тлі роздумів про слово, про життя взагалі. А тут окремі з цих постатей постали у конкретнішому варіанті. Книжки ці пов’язані в плані жанру. А саме — літературного портрету, який у нашій літературі розроблений не особливо. Йдеться не про спогади як такі, а про формування за допомогою слова образів живих людей. І мені справді було цікаво це робити. Колись пробував не лише зарисовувати, а й ліпити з пластиліну наших викладачів — погруддя латиніста Михайла Білика виготовляв на замовлення мало не для всього «ін’язу». Так що у цій книзі поєдналося зацікавлення справжнім портретом і портретом-словом. І не відомо, що насправді складніше.

   Кожен створений вами літературний портрет витягує якась деталь — рука, голос, замисленість чи відстороненість від усього, що діялося навколо. Але об’єднує їх те, що всі ці люди — духовно і душевно світлі. На ваш погляд, ця стара генерація професури була іншою, ніж викладачі, які працюють сьогодні?

— Різниця справді є. Може, через те, що вклинилася техніка, а це відбилося на якості спілкування людини з людиною. Адже видимість дуже інтенсивного спілкування не йде в ногу зі спілкуванням на рівні душі, думки, чого у мій час було, здається, більше. Сьогодні за усіма технічними здобутками втрачаємо чуття до слова, спілкування відбувається, радше, на інформативному рівні, а не на почуттєвому. Поза тим, пориваючись у Європу, втрачаємо закоріненість у своє. І — що найгірше — тоншає нитка зв’язку поколінь, перервавши яку, вже її не приточимо. Це як у перерваній бесіді, яка, може, й просунеться далі, але гіркий присмак невчасного втручання, тієї перерваної нитки залишиться...

   «Лінії долі» започатковують образ видатного грециста, єдиного на той час професора кафедри класичної філології Соломона Лур’є. Це тому, що саме цей чоловік відіграв визначальну для вашої долі перекладача роль?

 — Першість тут пов’язана з розділами, бо на чільному місці у «класиків» була грека, потім — латина й аж тоді — україніка. Професор Лур’є — грецист — вів нашу групу від першого до останнього дня. Ми часто збиралися в нього вдома, читали грецьких авторів, потім обговорювали, а дружина професора в цей час завжди пригощала нас чаєм і тортом. Так виглядали наші заняття: атмосфера входження в історичні реалії через невимушену з гумором та усмішкою розмову за круглим столом, де всі рівні, — традиція, якої так бракує сьогодні.
З професором Лур’є пов’язаний і вихід першого мого перекладу. В ті часи в Єгипті було знайдено повністю збережену комедію Менандра «Відлюдник», текст якої було опубліковано, здається, у Відні. Але перекладу не було не те що українською чи російською, а й багатьма мовами світу. Соломон Лур’є запропонував мені взятися за цю справу, і я згодився. Гарно оформлена книжка, врешті, побачила світ у видавництві Львівського університету, після чого з’явилася рецензія Григорія Кочура під назвою «Вперше в Радянському Союзі» з чималою кількістю доброзичливих зауважень. Рецензія, яка заохочувала і водночас була ніби відром холодної води на голову перекладачеві. Відтоді на всю свою працю я почав дивитися критично і збагнув одну річ: не можна захоплюватися тим, що зробив. Захоплення означатиме зупинку.

 У слові про Лур’є ви акцентуєте, що реальність, у якій він перебував, його «тут і тепер» — цілком інші часові і просторові площини. А якою є ваша реальність?

— Думка, яка постійно перебуває в русі. Кажуть, реальний теперішній час триває якихось три-чотири секунди, решта — наша думка або в майбутньому, або в минулому. І це велика перевага людини — вільно пересуватися на тих площинах, спілкуватися з ким хоче і скільки хоче...
Де буваєте найчастіше?

 — Останнім часом у своїх родинних місцях — у селі, у дитинстві. Мені хочеться пройтися дитячими стежками, зазирнути на плебанію, де я народився і від якої сьогодні лишилися тільки стіни. Пам’ятаю там кожен поріг, кожну клямку до дверей, шибку, крізь яку любив визирати на світ, річ, яка громадилася на нашій стрісі й куди постійно вабила мене якась незбагненна сила. Мозаїка спогадів, пов’язаних із тим світом, який відійшов, із настроями та постатями того часу, з тодішнім своїм сприйняттям дійсності, наштовхує підготувати ще одну книжку, присвячену своєму дитинству. Мабуть, це закономірно, що з віком думка найчастіше біжить до початків.

  А в літературній площині? З ким із тих, хто приєднався до більшості, спілкуватися вам найцікавіше?

—  Як коли. Але серед улюблених «співрозмовників» — японський поет Такубоку, французький мислитель Паскаль, Святий Августин, Сенека... Люблю літературу філософської барви, де думка єднається з образом. Але з віком рідшає як друзів, так і авторів, яких хочеш ще і ще раз перечитати. Сенека не помилився, коли сказав, що врешті-решт залишаєшся з найулюбленішим автором — для мене таким є Горацій.

 До слова, свого викладача з греки Івана Андрейчука ви називаєте людиною гораціанського складу, прихильником епікурейської засади «проживи непомітно». Як такі визначення проектуються на ваше життя?

— Вони мені найближчі з усіх, які тільки існують. Це мрія багатьох людей, які щось роблять, — вести споглядальний спосіб життя. І хоча весь час перебуваю у круговерті буднів, непомітність мені імпонує і — як позиція — видається дуже привабливою.

 Всі ваші книги дуже ностальгійні і просякнуті світлим смутком. Із чим це пов’язано?

— Світлий смуток — найкраще, що може бути. Не люблю чистої без відтінків радості. Люблю осінь... А світлий смуток, бо з чимось прощаємось, щось набуваємо. Сьогодні прощаємося з нашою піснею, яка вже не звучить навіть у селі, і хтозна, коли звучатиме. З нашою бесідою, куди вклинилися техніка і телебачення. Зі своїми неторкнутими народними традиціями, які намагаємося відновити, але другий раз у той самий слід не ступиш. Прощаємося з багатьма речами, які для мого покоління були дуже близькими і проходили через душу й серце. Тому — смуток. Але з’явилося багато нового, цікавого: життя є життя.

Однак до таємниць майстерності перекладу постійно повертаєтеся навіть у цій книзі.

— Це маргінальний матеріал для власних роздумів. Перекладання і письменництво — різні речі. У перекладі це співтворчість — ти не сам і мусиш зважати на того, хто поруч. А в письменстві ти сам на сам із власною уявою і тим, що особисто відчуваєш. Перехід від одного до іншого дуже важкий. Але досвід перекладання, щоденної праці над словом дається взнаки — те, що на думці, відразу лягає на папір. Скажу так: я все життя йшов до свого слова, до свого писання і дуже щасливий, що врешті можу якоюсь мірою себе тут реалізувати.

 Андрію Олександровичу, багато хто твердить, що сьогодні не до античної спадщини. Це означає, що для сучасності вона помирає?

— Я б сказав, радше, що це в нас щось помирає — «машиніємо», як висловився якийсь невідомий автор. Послаблюється в нас живе, емоційне, образне сприймання життя в його віддзеркаленні у слові. А античність таки жива й завжди готова (згадаймо добу Відродження) і нам того життя вділити. Україна, до речі, має з античністю особливі духовні зв’язки.
Дивовижно перегукуються між собою легенди про Пегаса, який копитом вибив у горі Гелікон джерело, присвячене Аполлону й музам. І про коня Сірка, який так само вибив джерело у нашій степовій землі. Ніхто так не оспівував зоряного неба, як елліни й ми. Ні для кого зоря не є таким камертоном, за яким вимірюємо гармонію нашої душі, як для еллінів і для нас. Ніде немає такої яскравої лінії жіночої поезії, як у них — і в нас. Згадаймо хоча б Марусю Чурай — українську Сапфо. Образ Прометея — то запозичення чи ні? Звичайно, він грецький, але водночас і наш, бо зазвучав у нових історичних умовах інакше, ніж у греків. Тобто слово занурюється не у вакуум, а в час і отримує барви часу. І не можна категорично розрізняти, що ось це — їхнє, а це — наше. І прекрасно, що ми весь час працювали в європейському контексті. То наше багатство, а не наша убогість. CL

 

 Андрій Содомора запропонував увазі читачів «CITY LiFE» свою передмову до власної поетичної книги «Наодинці зі Львовом», яка має побачити світ у видавництві «Літопис».

Дослухаючись до Львова

   Ще стародавні звернули увагу на дивне у поведінці людей: поспішаючи у подорожі за чимось цікавим — рідко приглядаємось до того, що вдома, перед очима. То відкладаємо на завтра (ще встигну, мовляв, не втече), то, звикаючи до того, що кожен день бачимо, врешті, його не зауважуємо чи просто ковзаємо по ньому зором. Якщо ж дивитися вдумливо, з чуттям, то й у звичному знаходитимемо щось дуже цікаве, відкриватимемо дедалі ширші обрії і вже напевно не нудьгуватимемо. «Не дивно, що, мандруючи, ти нудьгував, — пише своєму приятелеві Сенека, — ти ж себе возив з собою». І далі: «Важливо не те, в якому напрямку їдеш, а те, яким ти їдеш». І справді, те, якими ми є, значною мірою залежить від того, як дивимось, читаємо, слухаємо.
   Метафора «кам’яна симфонія Львова» — саме від такого споглядання, коли думка співдіє з чуттям, отже, — зі слухом: дивлячись, дослухаємося: до тих, хто пише чи розповідає про Львів, до самого Львова — його форм, обрисів, силуетів. Кожна кам’яниця у тому співзвуччі — це нота (як важливо не вписати фальшивої!), кожна деталь — суттєвий штрих.
   А звучить Львів усіма своїми тонами й напівтонами — бароковими, готичними й іншими мотивами — восени. Саме осінь, «пора філософів і поетів», загострює зір душі, налаштовує на роздуми, головно — над перебігом часу. А де ще знайдемо такий щедрий для подібних роздумувань матеріал, аніж у середньовічному Львові?.. Ось чому у тій книжці домінують особливо милі нам осінні настрої. А що приємне, тим і хочемо поділитися з кимось іншим; у цьому — чи не найвище покликання будь-якого мистецтва, передусім — поетичного.
А втім, львівська осінь — це львівська «Осіння пісня»; вона ж, як і кожна пісня, — неперекладна. Хто б хотів відчути її оригінальність, мусив би, коли жовкне лист, походити вуличками та площами давнього Львова... Львівська осінь, львівські парасольки, львівське соло дощів, львівські солодощі, львівські кав’ярні...
   Із часом відходять не лише будівлі, а й слова. Серед них і те, що у заголовку відомої праці Івана Крип’якевича «Історичні проходи по Львові». Як рідко, запитавши: «Куди так?», почуємо нині: «На прохід»!.. Саме на прохід, бо прогулянка передбачає якісь розваги. Прохід — це вдумливе споглядання, бесіда, роздуми. Праця історика й навела на думку, що проходи можуть бути й настроєві, поетичні: настрій — це теж своєрідне знання, радше пізнання на особливому, почуттєвому, рівні.
   Творцями настроїв поряд з іншими митцями були й зодчі давнього Львова — ті, хто вкарбовував місто у європейську панораму, де чимало й античних карбів. Наскрізною тут — тема часу. А де погляд у минуле, де музичне чи архітектурне ретро, — там ностальгійні мотиви. Але ностальгія, болісна жага повернення додому, — світле слово. Інакше ми б не поверталися з таким щемким, таким зворушливим чуттям до свого дитинства, до молодості, до Львова...
   До речі, про дитинство. Батьки привезли нас, сестру й мене, вперше, фірою, до Львова, що був тоді на добрих шістдесят років молодший. Ще й нині, не лише вухом, а й усім тілом чую торохтіння воза по тодішній (нині лиш де-не-де вона) бруківці львівських вулиць. Той перший наш «прохід» пам’ятаю й досі: я набив собі на лобі ґулю об ліхтар, сестра — об чиєсь прочинене, на партері, вікно... Місто вражає, знеособлює. Його, щоб не розгубитися, треба розглядати вибірково, радше читати, як читаємо книжку; читати його — і про нього, насамперед — в архівах, які бережуть найцінніше: сповнений людського життя час — минулий, давноминулий. Та скільки не читаймо — не втримаємось від оклику: «Як мало встиг дізнатися!..»
   Бачу тих, хто вмів зачитуватися Львовом, мов найцікавішою книжкою, хто про нього писав, оповідав, хто й уві сні ходив його вулицями. Бачу так виразно, що іноді й окликнути готовий — мовби й досі вони серед перехожих: Роман Липка, Йосип Гронський, Ігор Кудин, Роман Крип’якевич, Ярослав Мацюк, Володимир Вуйцик, Михайло Рожко... Тепло, яким повнились бесіди з ними, та й з багатьма іншими, відчутне, сподіваюсь, у віршових рядках, що у цій книжці.
   А ще — тепло батьківської хати, родинного села, чия назва так гарно римується із ностальгійним «вирій» — Вирів. Село з його непримітною, отже, проникливою красою природи було тим чутливим тлом, на якому вирізьблювалися зворушливі й водночас бентежні грані княжого Львова.
   Stant casurae... «Стоять, щоб упасти», радше так: «Стоять у своєму падінні», — мовив Сенека про горді своєю величчю міста. Смуток оправданий: створене працею рук мусить колись упасти. Тому знімкуємо, малюємо, пишемо — для прийдешніх поколінь, що так нагадують, чергуючись, листя дерев (Гомер). Листопадовому мотивові додає бадьорості Овідій: «Міняється все, а не гине».
   Справді, щовесни оновлюючись, листя все ж одними й тими ж соками живиться, одному й тому ж кореневі завдячує своєю снагою — «надії тлом зеленим». Погоджуючись із автором «Метаморфоз», мусимо дбати, щоб у тому, що «не гине», було якомога більше нашого, самобутнього, отже, цікавого й цінного для інших народів: маємо ж іти до співзвуччя, а не до нудного однозвуччя; не до скупих повідомлень, а до теплої, яку так плекали наші предки, одвічної супутниці людей — бесіди.

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: