CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 13
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 13
???????
CITY PARTY
Золотий сезон!
«Шахтар» - чемпіон!»
MIX
Хіларі Клінтон знайшла «Котів»
...у Богдана Білінчука!
«Хрестик», «мережка», «низинка»
Виставка вишивок у Львові
Гуцульщина очима ювеліра
Фотовиставка Миколи Тинкалюка
Волинська творчість Маренича
«Пісні Волинського краю» у Рівному
«Спас у Славі» — перший каталог
від Марії Гелитович
CITY GUEST
Турист на прізвище Готьє
CITY PERSON
Ілля Ноябрьов: «Я не люблю швидкі перемоги...»
У нас в гостях Ілля Ноябрьов
ЗАМКИ УКРАЇНИ
Колиска королів
Олеський замок
CITY ГУРТ
«FLYZZZA» управляє фабрикою... посмішок
Вони чворять МУЗИКУ ГАРНОГО СТАНУ!
CITY DRIVE
Мистецтво грації у ритмі серця
Бутусов співав у Тернополі
«Я хочу быть с тобой!!!»
Майстер «пльотанізму»
CITY TRAVEL
Танзанія. Джип-сафарі
Акуна матата!
SHOW MAN
БРЕГА
???? ??????
Барельєфи бажань
... Львова
CITY ART
П’єр Карден відкрив дорогу львів’янину на Єлисейські поля
Володимир Одрехівський в гостях у CITY LiFE
CITY FESTIVAL
Магія дитинства
..під Левом у короля Данила
CITY FAMILY
ДЕСЯТЬ «ЗОЛОТИХ ПРАВИЛ» виховання щасливих дітей
???? ??? CITY
???????:
N6(13) Липень 2005     ???? ??????: Барельєфи бажань
??? ? ???????
CITY ART
П’єр Карден відкрив дорогу львів’янину на Єлисейські поля

   Сьогодні заслужений діяч мистецтв України, член Національної спілки художників України, професор кафедри монументально-декоративної скульптури Львівської академії мистецтв, кандидат мистецтвознавства, президент Ротарі-клубу «Львів-Леополіс» Володимир Одрехівський — гість «CITY LiFE». Він автор близько тридцяти пам’ятників, що стоять по всій Україні, та бронзових скульптур, які прикрашають парки у Франції (а також хол центрального офісу потужної екологічної фірми «Groupe Environnement S.A.» — третьої такої у світі), автор спеціальної нагороди «За розвиток національного кінематографа» Міжнародного фонду «Україна 3000» (яка вручається на щорічному Міжнародному кінофестивалі «Молодість» у Києві з 2003 року), а також величезної кількості виставок (у тому числі понад сорока персональних саме у Франції — зокрема у найпрестижніших французьких виставкових залах — та понад десятка в Україні), герой одного з найвідоміших міжнародних мистецьких видань — «Словника живописців, скульпторів, рисувальників і граверів всіх часів і всіх країн» Е. Бенезіта (Париж, 1999).

 — Пане Володимире, 2005-й для вас — рік ювілеїв: п’ятдесят років вашого буття у цьому світі та тридцять від часу першої виставки. Щось у вашому житті змінилося чи час — це умовність?

 — Мабуть, умовність, бо почуваюся зараз на такому піднесенні, мовби стою на початках свого творчого шляху. Навіть більше: з кожним роком жити стає все цікавіше, адже світоглядні горизонти стають щораз ширші. Часом себе запитую: а для чого мені це все? Й однозначно відповісти не можу. Очевидно, річ у тім, що дуже люблю цю творчу працю, нею живу, а тому намагаюся працювати не на замовлення, а висловлювати те, що народжується всередині. А з іншого боку, коли те, що робиш, знаходить відгук в інших людях — це справді велика радість.

 — Відомий львівський мистецтвознавець Роман Яців стверджує, що найбільшою помилкою у спогляданні ваших творів є пошук асоціацій із далекою чи близькою класикою. Бо те, чим ви розпоряджаєтесь, є вашим власним творчим і мистецьким набутком.

 — Те, чим займаюсь, — це, як правило, невжиткові речі, які, як на мене, повинні мати внутрішню ідею, випромінювати духовну енергетику. Оскільки працюю в рамках фігуративної пластики (хоча позафігуративні речі теж практикую), то незалежно від теми — кохання, самотності чи пошуку своєї дороги — намагаюся, аби в основі були чистота і порядність. Хай навіть виборені через біль, надмірну боротьбу з навколишнім світом (якщо він протистоїть). Для мене головне — пошук та утвердження людськості, гуманістичних ідеалів.

 — Тема кохання проходить через вашу творчість від початків. Як самі вважаєте, її сприйняття вами у пластиці змінилось?

 — Щодо пластики, то у мистецькому вимірі щораз більше працюю на асоціаціях. Тобто намагаюся відтворювати образ не через конкретну форму, а через таку, яка лише трохи нагадує реальність. Мої фігури дуже витягнуті, не мають реальних пропорцій. Це дуже непросто робити, оскільки скульптура — річ конкретна й у просторі дуже реальна. Я би сказав так: сьогоднішні мої мистецькі спроби йдуть від зовнішніх реальних речей до умовно метафізичного світу, хоча містять у собі конкретні філософські ідеї. Ставлю перед собою завдання не стільки відображати реальний світ у класичному розумінні, скільки створювати образ якоїсь філософської ідеї, думки через натяк на нього. Це дає можливість глядачеві дофантазовувати, ставати співавтором. А щодо теми кохання, то коли раніше ставився до неї імпульсивно, емоційно, то сьогодні — більш глибоко. Вважаю, що коли двоє людей знайшли одне одного, то їхня спільна енергетика житиме вічно.

 — Огюст Роден услід за Мікеланджело зізнавався, що бере шмат мармуру і відсікає від нього усе зайве. Ви можете вважати себе наступником саме цього підходу до матеріалу?

 — Намагаюся. Бо Мікеланджело, як на мене, мав на увазі передусім квінтесенцію скульптури. Наставники — Еммануїл Мисько, Дмитро Крвавич, мій батько-різьбяр Василь Одрехівський — вчили мене того ж: найголовніше в мистецтві — внутрішня філософська ідея твору. Це той стрижень, довкола якого повинна вибудовуватися мистецька річ, незалежно від того, класична вона чи абстрактна. Бо навіть коли робота зовні дуже майстерна, але формальна, зовнішьнопоказова, то вона холодна і бездуховна.

 — Власне, беззаперечна характерність ваших скульптур — величезна теплота. Оскільки йдеться про людські фігури, то чи мають вони реальних прототипів, чи все це — ваше уявлення про ідеальне?

 — Ні, я дуже багато працюю з реальними моделями. Природа настільки багата за формою і пластичним виразом, що нове щось придумати неможливо. Інша справа, що ліплю уже пізніше — на основі не самих моделей, а рисунків, зроблених з них. Бо рисунок — це основа будь-якого візуального мистецтва. Особливо люблю чисті, лаконічні рисунки, як у французького художника початку ХХ століття Анрі Матіса, де однією лінією передана вся музика тіла. Й однозначно, що саме в рисунку намагаюся підготуватись до тієї ідеї, яку реалізовуватиму. Колись видатний скульптор Іван Севера розповідав, що перш ніж виліпити погруддя Івана Франка (одне з найзнаменитіших таких погрудь, яке зберігається у Національному музеї у Львові), він три роки рисував на цю тему, шукав. А саму роботу виконав за три дні.

 — Що має бути в людині, жінці зокрема, щоб ви захотіли з неї зробити рисунок, а потім утілити в бронзі? Чи має значення для вас внутрішній світ моделі?

 — Це ідеально, коли художник спілкується з натурою, яка випромінює енергетику, має свій шарм. Але так буває не завжди. І справа не в реальних пропорціях, які для мене не особливо важать. Тому часто намагаюся працювати на основі того, що маю, навіть коли модель не дуже цікава, перетрансформовую її і витворюю свій світ. Років 20-30 тому мене цікавила зовнішня експресія, а зараз — глибока внутрішня динаміка навіть статичних фігур. Мені здається, саме цього — внутрішнього — потребує сьогодні наш час, аби твір мистецтва вражав настільки, щоб до нього хотілося повертатися знову.

 — Ви згадували Анрі Матіса. У своїх щоденниках він стверджував, що значимість художника вимірюється кількістю нових знаків, які  він уводить у мистецтво. Чи можете сказати, що маєте у мистецтві якісь ноу-хау?

 — Хай це визначають історики мистецтва. Я просто пробую говорити через умовну метафізичну форму. Цим шляхом митці йшли, і наскільки від них відрізняюся, не знаю. Не прагну бути інакшим, а просто самим собою. З одного боку, це дуже важко, а з іншого — легко. Особливо коли вертаєшся в дитинство і ще раз — уже подумки — проживаєш своє життя. Знаєте, цікава річ, кожна робота — дзеркало художника, тут усе видно: як він жив, що його хвилювало і що він за людина.

— Що для вас є мірилом успіху?

 — Однозначно сказати не можу. Кожен митець є дуже і дуже самотній. Я художник і намагаюся бути професіоналом, а зрозуміти до кінця інших митців не в силі. Бо лишається якась ланка чи філософії, чи майстерності, яку не можу осягнути. Бракує інтуїції, часу для всіх тих переживань, що пережив інший. І так у кожній площині. Себто мірилом успіху може бути багато речей. Для мене найважливішим є навіть не виставки, популярність та гарні відгуки преси, а що буде потім — наскільки вартісним є те, що зробив.

 — «Потім» означає увійдете в історію мистецтва чи ні?

 — Це теж не так і важливо. Важливо, щоб ті речі, які роблю, мали високу мистецьку вартість, несли велику енергетику, духовність, щоб давали людям натхнення і найвище задоволення. Геніальний мистецтвознавець Володимир Овсійчук прочитав мене так, як я ніколи про себе не думав, — мовляв, намагаюся відродити українську поетичну скульптуру. Бо хоча в моїх творах немає національних тем, але є проростання від рідних коренів і передусім — від народної пісні.

 — Пане Володимире, з персональними виставками ви об’їздили майже усю Францію, чого не скажеш про Україну. Там вас справді знають і дуже шанують. Наскільки це правда, що вашу дорогу у французький мистецький світ благословив П’єр Карден?

 — Це, мабуть, сказано трохи заголосно. Ситуація виглядала так. Після навчання у Львівському інституті декоративно-прикладного мистецтва, а згодом в аспірантурі тоді Ленінградського вищого художньо-промислового училища імені В. Мухіної я отримав можливість поїхати на стажування до Вищої мистецької школи в Парижі. Воно тривало чотири місяці, я вчився, працював творчо, відвідував галереї, знайомився з галеристами.
   Особливість французького художнього світу полягає у тому, що без рекомендацій митець — навіть найгеніальніший — має дуже мало шансів виставитися, особливо коли йдеться про більш престижні зали. І дивом сталося так, що дві мої роботи раптом прийняли до загальної виставки скульптури у саме такій престижній — 16-ій — мерії Парижа. На цю виставку зі своєю японською подругою завітав і П’єр Карден, який уважно все оглядав, спинився біля моїх робіт і сказав, що їх автор, напевно, слов’янин, бо вони дуже теплі. Мене до нього підвели, ми познайомилися. Перемовившись про щось із своєю супутницею (французьку на той час я знав не дуже добре), він запропонував зробити виставку у його залах на Єлисейських полях. Єлисейські поля — це головна авеню, яка тягнеться від Тріумфальної арки аж до Лувра і де надзвичайні особистості та фірми мають свої невеличкі палаци. У П’єра Кардена там не лише виставковий зал (навіть кілька), а й окремий концертний, свій ресторан. Мені кров шугнула в голову, кажу, що це — велика честь, але за якийсь місяць уже маю від’їжджати в Україну. Однак вони взяли координати, і персональна виставка моя таки відбулась. Я мав що виставити, бо під час стажування виконав багато невеличких робіт у теракоті та гіпсі. Тих декілька днів, що я мав там виставку, дали мені великий поштовх не збавляти темпів праці й надалі. А заодно стали своєрідною рекомендацією для багатьох галеристів.

 — Після того ви не зустрічалися?

 — Ми перетнулися ще раз на парадній зустрічі асоціації, яка намагається підтримувати і пропагувати традиції королівства. Була можливість заговорити і, що приємно, П’єр Карден мене згадав. Це вже старший чоловік, який дуже рідко десь з’являється. А якщо і так, то коротко — буквально на п’ять хвилин. А тому для мене зустріч із цим чоловіком у житті справді щаслива.

 — Існує різниця в організації виставок у Франції та Україні? І як почувається український митець на французькій землі?

 — В Україні я не робив маленьких виставок, виставлявся у дуже поважних установах — Львівській картинній галереї, Національному музеї у Львові тощо. У світі — у тому ж таки Парижі — виставки можуть відбуватися у мерії, державних закладах та культурних центрах і, звісна річ, у цілій мережі художніх галерей. Є дуже дорогі, середні, повно таких, які продають усіляке сміття і де я жодного разу не виставлявся. Потрапити в перші — найтяжче і найпрестижніше, але мені вдалося. Найпотужніші за престижем виставки я мав у Парижі — у 1-й мерії (біля Лувра) та у 5-й мерії біля Пантеону, де поховані всі видатні особи Франції. Люди роками чекають, щоб виставитися у цих дуже важливих центрах французької столиці, а тут — іноземець. Мені це справді дуже приємно, тим паче, що відбір до цих закладів здійснює спеціальна мистецька комісія, для якої важить лише один критерій — якість.

— У чому теперішній сенс вашого існування?

— Максимально напитися життя, пізнати його глибину і максимально передати свої знання та відчуття через власну творчість іншим. Нехай це буде коротко, але містко. Сьогодні я розумію, що майбутнього немає, майбутнє — зараз. Оце найцінніше.

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: