— Насправді ми — люди мирні, — сміється на моє запитання про стереотипи віце-президент клубу «Lions MC» Роман Шумський (якого між собою байкери називають Шумом не лише через прізвище, а й через гуркіт від його мотоцикла). — Для нас не важливо, прийшла до нас людина із сусідньої вулиці чи з іншого кінця світу: приймемо, обігріємо і нагодуємо. Та й після себе на зльотах свинства не залишаємо.

   Власне, у тому, що хлопець говорить правду, можна було переконатися ще у вересні минулого року, коли у Львові чи не вперше відбувся з’їзд «Галицький байкер», куди з’їхалися різновікові любителі швидкісної їзди на своїх мотоциклах не лише з України, а й із Росії, Білорусі, Молдови та Польщі. Зараз географія видозмінилась — як і раніше, представлено багато міст України, але зарубіжжя презентували уже Польща, Голландія, Німеччина та Чехія. Однак принцип залишився той же — власники представлених майже трьох сотень мотоциклів виявилися приязними і відкритими для спілкування.

 — Нам не важливо, на чому їздити, — каже поляк Мирослав Гак, який разом зі своїми друзями-варшав’янами в Україну приїхав уперше, — навіть не важливий байкерський рух як такий. А важлива сама їзда і втіха від неї. Я люблю їздити, люблю нових людей, вечірні посиденьки біля вогню і головне — спілкування.

   Саме спілкування стало на «Західному вітрі» визначальним, бо з погодою байкерам не пощастило. З невеликими перервами падав дощ, тож глядачів на заплановані конкурси та рок-концерт прийшло небагато. Але це не так уже й важливо, твердять організатори з «Lions MC». Головним є інше: «Західний вітер» відбувся, і вони вже знають, що робитимуть далі. А саме — у серпні організують мотопробіг по Західній Україні з обов’язковим знайомством із замками, який завершиться зльотом у Львові.

   Цікаво те, що, крім «Lions MC» (який, до слова, як клуб народився тільки в середині квітня цього року), у місті Лева функціонує ще кілька мотоклубів. І серед них — «Huligan Bikers Lviv» та «Львівська десятка». Як розповів один із 27-ми членів «Huligan Bikers Lviv» Артур Борисовський, попри те, що стороннім одразу впадає в око більша «крутість» їхніх машин, для них теж не важливо, на чому їздити. Головне — любити екстрім і мати на нього час, адже клуб об’єднав людей, чимало з яких мають свій бізнес.

 — Уперше я сів на мотоцикл у 27 років, — говорить Артур, — а до того не їздив навіть на скутері. Щоправда, їздив на спортивних машинах — до швидкості мене тягнуло завжди. І коли колега привіз з Одеси спортивний мотоцикл, і я спробував сісти на нього, то мені настільки сподобалося, що я вирішив поміняти засіб пересування. Продавши свою машину, купив мотоцикл для себе, а для дружини — маленький «Fiat», аби вона не дуже сварилася. Скажу так: якщо вибирати між машиною і мотоциклом, сьогодні мотоцикл виберу, не вагаючись.

   Цікаво, що в «Huligan Bikers Lviv» усі — люди сімейні, хоча жінки не завжди поділяють захоплення своїх чоловіків. Приміром, дружина Артура теж спочатку була не в захваті, але тепер розуміє, чому він «сідлає» свою «хонду» і без неї вирушає в дорогу.

 — Як правило, ми не беремо дружин із собою, — каже Артур. — У мене, скажімо, двоє маленьких дітей, а в дорозі далеко не все залежить від тебе. Звичайно, бувають і спільні сімейні виїзди, але тоді намагаємося не гнати. Та й загалом, коли їдемо групою, то не дуже швидко — приблизно 140 кілометрів на годину. Хоча бажання швидкості, адреналіну — це те, що багатьох із нас сюди привело.

   Звичайно, мотивації у кожного свої. Доречний епізод із фільму «Безпечний їздок» згадав Роман Шумський: «Там герої заводять свої перероблені «харлеї», виїжджають за місто. І головний знімає із себе золотий годинник і викидає на дорогу. Мовляв, тепер я нікуди не спішу, нічого на мене не тисне. Ось саме це мене теж вабить — воля».

   До слова, саме через свою любов до мотоциклів, ще навчаючись у «Львівській політехніці» (куди їздив на мотоциклі, а на пари завжди приходив у байкерській амуніції), Шум пішов з дому і не зміг порозумітися з родичами й по нинішній день. Однак про це говорить неохоче.

   Більше — про звички байкерів, пригоди, строї. Про те, що шкіряні речі вони вдягають не через «понти», а через те, що шкіра —дуже практична: її не продуває, а добре оброблена майже не промокає. Про те, що задоволення бути байкером — не те, щоб дороге, просто грошей на хороші мотоцикли та амуніцію у багатьох просто немає (що тут казати, коли тільки за шолом треба віддати від півтори тисячі гривень). Про те, що байкери — люди, які товариша в біді не покинуть...
   І звісно, про романтику, яка у швидкісній їзді присутня завжди...